Сад спочилих котів
Шрифт:
— Де ти її знайшов? — запитує брат.
— У піску.
— Як спіймав?
— Схопив за потилицю, — відповідає хлопченя. Згодом додає від щирого серця: — Тепер ми друзі.
Отаке згадується рибалці. Минуле ворушиться, прокидається в темряві затихлих вод.
— Тепер ми друзі, — повторює він, чуючи свій голос радше в горлі, ніж у вухах. Він буцім намагається щось утовкмачити собі: — Тепер ми друзі.
Риба збоку мовчки дивиться на нього велетенським оком. Скільки ж годин минуло відтоді, як він її впіймав. Її заледве відрізниш від земних тварин: досі дихає; видно неозброєним оком, що
Хто серед них полонений: рибалка чи риба? Можна сказати, що в цій таємній війні вони обоє полонили одне одного.
— Тепер ми друзі.
Певна річ, риба хоче бути йому більше, ніж другом. Збігатимуть години, і між ними зародиться любов, яка обернеться на пристрасть; вже зароджується, вже обертається…
Стріли летять одна за одною, падають біля Великого Дерева, перегнивають, обертаються на траву. Вся трава довкола Великого Дерева — витвір стріл, що падають тут, мов дощі, або ж — дощів, які падають, мов стріли. У траві кублиться змій: і самець, і самиця в одній особині.
Велике Дерево, Світове Дерево — опора космосу. Під цим Деревом зупиняються королі, поливають його священною водою з мідних глеків. Затим поборюють левів та леопардів, перетискають їм горлянки однією рукою, роздирають хижаків навпіл: то від пащеки, то від задніх ніг — та душать змія, хапаючи його за потилицю, коли обвиває їм ноги. Світ — їхній, Дерево дарує їм силу. Королі гнівають Велику Матір звірів, бо не відають любові; проте, поливаючи дерево водою, яка просякає крізь землю, посилають чоловікам їхніх дружин і спаровують усіх самотніх. Зупиняючись під Деревом, вони наче підтримують усесвіт, збирають докупи й небо на своїх головах, і земну поверхню, що в їхньому тілі, і підземний світ зі своїми водами, що носить їхні ноги. Як їхні груди й живіт зливаються в одне ціле з Деревом, так і голови — переплітаються з птахами, а ноги — з рибами.
Тепер рибалка витає в іншому сні. Він уже зовсім не відчуває важкості в руці. Рибина дивним чином полишила його руку й немов проковтнула ціле тіло, починаючи з ніг. Вже й незрозуміло: чи рибалчина голова зосталася назовні, чи злилася з риб’ячою?
Тепер він разом із рибиною опускається — чи то з його хати, чи то з човна, що теж неясно, — у темінь холодних вод.
Він усередині риби. Настає ніч. Сніг більше не сипле, але й сонце, яке на мить обігріло душу, також змеркло. Вони проникають дедалі й дедалі глибше в сутність невичерпної жіночності, у сутність незмірного чоловічого єства.
Поки заледеніла під час епідемії риба, долаючи свою останню путь, поволі спливає на холодну поверхню, вони з орфінозом, злившись воєдино, опускаються на дно серед міст, минулого, небачених кольорів, давніх і нинішніх мерців, що тихо пропливають у чудному сяйві. Але рибалка нітрохи не боїться ні кольору, ні сяйва, ні кам’яних скель, обліплених зотлілими трупами; він буцім давно приготувався до всіх веселощів зеленої товщі. «Досить», — каже він. «Досить», — думає він, гадаючи, що орфіноз його зрозуміє. «Досить, — каже-думає він. — Я не готовий зустрітися із Султаном Смерті».
Проте
— Я не готовий, — повторює рибалка.
Кінець цієї зустрічі завжди невідомий. Син людський може вибратися звідси на морське плесо, чимось заволодівши, щось дізнавшись, а може й не вибратися.
— Я не готовий, — повторює рибалка; тріщина, ураз стулившись, прищемила рибі плавника — відірвавши його; він рятується. Знемагаючи від болю, знову відчуваючи важкість у руці й здогадуючись, що її роздер його гачок, він просинається. Плавник у риби роздертий та стікає кров’ю. Здається, на її очах бринить сльоза.
Човен і досі, мабуть, несе течія; угорі, удалині… Залишаючи у воді кривавий слід, дорогу зі сліз, рибалка з орфінозом, ніби риба під час епідемії, спливають угору. «Кесонна хвороба. Я помираю від кесонної хвороби», — говорить про себе рибалка. «Я мусив передбачити, що так станеться», — думає він, або ж іще може знайти час, щоб поміркувати…Йому й на гадку не спадає, що вбило його — море.
Колись вони з тією змією, яку вважав своєю подругою, провели кілька хвилин нарівні. Він полонив її, вона за свій полон — помстилася. Тоді рибалка звільнив змію, начебто нічого й не сталося, щоб продемонструвати свою силу, — та ж у відповідь не зачепила його. Натомість риба тривалий час прагнула стосунків ще міцніших за дружбу: поволі заковтувала в себе його руку, сягала аж до плеча; а поглинаючи, важчала та збільшувалася.
Чим важчала рибина, тим дужче відчував рибалка, як любить цю ношу; чим дужче він відчував її вагу, тим легше ставало на серці. Чим холодніше робилося довкола, тим більшало тепла в його душі, щоб обігріти й себе, і рибу. Він відчув, що потроху стає розуміти мову цієї риби. Але хтозна: може, це риба перша відкрила для себе мову рибалки. Словом, вони обоє потроху починали розуміти одне одного.
— Поспи знову, — казала йому риба. — Ми не змогли пробратися в темряву, бо ти обронив, що не готовий. Ти злякався смерті. Проте твоє серце ніколи не оживе, а сам ти— не народишся вдруге, якщо не зустрінешся з нею, не знесеш болю покраяного тіла.
— Я попливу з тобою всюди, — відповідав їй рибалка. — Але якщо я до чогось не готовий, чи буде із цього пуття, бодай і попливу?
Утім, навіть його власне серце не вірило цим словам.
Свою першу здобич хлопчик приносить показати дорослим. Він чекає, потупивши очі. Старійшина племені розтинає тварину, змазує кров’ю дев’яте місце на тілі малого, потім, спритно витягнувши з правої ноги звіра найкращу кістку, вручає її йому.
— Відтепер кожен буде кликати тебе на ім’я, яке зараз дам, — мовить він. — Твоє ім’я…