Сад спочилих котів

Карасу Більге

Чоловік хотів сказати: «Ви мене з кимось переплутали». Але не сказав, він раптом відчув, як сильно змерз. Так що, зайшовши усередину, охоче попрямував до каміна навпроти дверей.

— Як же зачекалося вас ваше місце, — озвався в нього за спиною хрипкий голос. — А як ми вас чекали! Все гадали: чи ж цього року він прийде, чи наступного…

Чоловік сів на порожнє місце перед каміном, простягнув руки та ноги до палаючого вогню. Відтак покрутив головою в різні боки. Пообіч завмерли старечі обличчя, сиві голови звисали на впалі груди; на тих зморщених обличчях застигли безглузді усмішки, за якими зяяли чорні отвори беззубих ротів; позападалі скляні очі буцімто пильно зазирали у вічі чоловікові.

1968—1972

3

Відвідини

старого палацу мали забрати близько двох годин. Зайшовши в музей, я незабаром натрапив на нього біля картини п’ятнадцятого сторіччя. Чоловік обернувся, глянув на мене, один із кутиків його вуст начебто заворушився, окреслюючи невиразну усмішку. Кивнувши підборіддям на полотно, він підвівся з крісла та попрямував у сусідній зал. Я сів перед картиною. Це була робота якогось «незначного майстра»: хоча він і дотримувався критеріїв та канонів своєї епохи, проте не так, як вони того вимагали, водночас не наважуючись переступити через них за покликом серця. Картина відображала якісь події на майдані перед колишнім палацом. Оскільки маляр передавав найдрібніші архітектурні деталі споруди, то, очевидно, він розглянув правдивим оком і самі події. Щоправда, майдан на цій картині був не розділений на частини, а схожий на величезну шахівницю, тільки круглу… Скраю на майдані збилося докупи чимале юрмисько. А в деяких клітинках тієї шахівниці стояли люди в дивному вбранні. Воно не належало до тієї епохи. Вбрання повністю відрізнялося від одягу глядачів. Зрештою, воно відрізнялося від одягу всякої відомої мені епохи. Подекуди зелені, подекуди фіалкові стрічки оперізували те строкате вбрання, ніби злегка затягнені паски. Очевидно, що гравців двох команд цієї чудної гри розрізняли за кольором тих пасків. Як і видно, що на картині була зображена саме якась гра. Середньовічна гра. Незвичне вбрання навернуло на думку про містичний символізм середньовіччя, а не епохи Відродження. Принаймні воно наштовхувало на таку думку мене, чужоземця, котрий знав те минуле тільки з книжок. Шаблонна експресивність на обличчях гравців мала б свідчити, що їхня гра радше потребує уваги (хтозна, може — і нервів), ніж приносить утіху.

«Таки для цієї гри потрібні нерви, — виснував я про себе. — Погляну-но, що вигадаю ще…»

Чим довше я розглядав полотно, тим краще бачив, що гравці, підперезані фіалковими стрічками, на відміну від своїх суперників із зеленими, з виду — суворі, замислені та стурбовані. Натомість гравці в зелених стрічках здавалися більш войовничими, спритнішими та впевненішими. Їхній одяг подекуди був обвішаний листям, колючками та кореневищами так, наче вони вибралися з чагарників, а із ший звисали ланцюги, на яких гойдалися фігурки тварин, схожих на коней, вовків та леопардів.

Полотно розросталося в мене на очах, і його деталі ставали все чіткішими.

Чоловіків голос аж змусив мене підстрибнути. Я раптом збагнув, наскільки полонила мене картина.

— Як манить людину, еге ж? запитав він. — Недаремно кочівники люблять воду.

Я вперше бачив, щоб він усміхався. За ним кортіло спостерігати.

— Я повернуся, — додав він. — Гадаю, ви хочете почути розповідь про цю гру.

І знову зник з очей; перед ним неначе прочинялися якісь двері, навіть якщо дорогу перегороджувала пласка стіна.

В голові крутилося речення для роману: «Навіть якщо вони потрапили вам до рук… Навіть якщо вони вже у ваших руках… Навіть якщо вони попалися вам до рук…» Я не знав, як його правильно сказати турецькою: «навіть кали, такі створіння, це втеклі створіння».

Але я міг відкласти переклад на потім. Про турецький варіант речення можна було поміркувати й за їжею. Насамперед мені треба обійти музей.

Це сталося приблизно через дві години; він вигулькнув знову в кінці довгого коридору, простягнув руку в бік зали скульптур, які я оглянув, заледве переступивши поріг музею і вийшов надвір.

Я хутко попрямував до тієї зали. Що він хотів показати? Невже я пропустив щось варте уваги, бо на початку музейні експозиції завжди розглядаю мигцем? Окрім кількох великих скульптур богів з відбитими руками, тут експонувалася й кришка

саркофага тринадцятого сторіччя. Її прикрашав барельєф небіжчика. Я раптом збагнув, на що чоловік хотів звернути мою увагу. На пишних шатах мерця, якраз на грудях лежала фігурка коня, прикріплена до ланцюга, витесаного напрочуд тонко від самої шиї. Внизу на ногах з відбитими кінцівками зображено невелику гілочку, схожу на ожинову, але з квітками маку. Камінь.

Поки я їв, почало сутеніти. Піднявшись східцями вгору, я вирішив попити кави в тому ж місці, де застав його вранці. Він сидів за тим самим столиком. Тут ще було світло. Натомість внизу вже добряче стемніло. У крамницях давно світилося, проте вуличні ліхтарі досі не загорілись. Не зронивши й пари з уст, я сів навпроти нього.

— Приєднаєтеся до гри? — запитав він.

Казка третя

Середньовічний абдал [8]

8

Абдал — мандрівний дервіш (тур.); дервіші — середньовічні ісламські містики-суфії. (Прим. перекладача).

Присвячується Адалету Джімджозу

(Я прочитав йому її в Стамбулі. Був кінець грудня.

Опублікованої він не побачив.)

На початку всього, усередині та в кінці стоїть уява людини, котра приборкала свого звіра. Довкола цієї уяви все зосереджується, упорядковується, живе та розгортається.

Це уява одного абдала. Закутаного в повстину, посинілого від холоду, голого та босого середньовічного абдала в обшарпаній шапчині, яка, втративши свою основну абстрактність, набрала форму голови й насувалася йому аж на очі. Ясного морозного дня він геть зіщулений — мов суцільний підперезаний горб — вибрався в дорогу. Абдал майже вирішив, що тільки-но настане темрява услід за цим сонячним промінням, котре простромлювало око, ніби штир, він не зможе заночувати під відкритим небом. Тому він простує до караван-сараю, що стоїть удалині біля підніжжя пагорба та схожий на осілих верблюдів. З нього стане дістатися туди до сутінків та знайти в тамтешніх стінах куточок, де можна скрутитися в клубок.

Сонце вже ховатиметься за обрій, а цей абдал ніяк не добереться до воріт караван-сараю. Його втомлені ноги збивають куряву аж до пояса. На тому шляху він — єдиний подорожній. І пилюка здіймається лише довкола нього. Вряди-годи він аж тремтить, аж здригається. Проте знає абдал, що тремтить та здригається він не від морозу в степу, на який насувається темрява, і не через свій живіт, що стискається від голоду, бо спозаранку не мав і крихти хліба в роті. Окрім нього, ніхто не відає про кігті й зуби, що, роздираючи повстину, дряпають йому шкіру та впиваються в тіло, про біль, що йому завдають. Адже ніхто ще не бачив звіряти, яке він носить за поясом: одна його половина — мов у «фараонової миші», іхневмона, друга — неначе в тушканчика; шерсть вилискує рожевим кольором, зуби — ніби в гризуна, кігті — як у ненажерливого хижака. Ще за юних літ, коли він ночував у дуплі біля підніжжя якоїсь гори, це звіря залізло йому під пояс — з тих пір його й носить. Абдал не зміг ні прогнати його, як слід відлупцювавши, ні втекти від нього самому, ні вбити, бо пожалів; не скажеш, і щоб він ділився з ним останнім куснем хліба; досі звіряті діставалася лише третина їжі. Зазнавало воно утисків тільки тоді, коли аж надто дошкуляв голод, як от нині. Абдал так звик до спільного життя із цією тваринкою, що навіть не дивувався її живучості.

Цього вечора йому потрібно було потурбуватися, окрім даху над головою, і про шматок хліба. Він уже чимало мандрував цим степом, і в торбі не залишилося ні крихти.

Якщо нині в караван-сараї хтось ночуватиме, то це будуть люди іншої епохи. Ціла купа їх, галасливих, безтурботних, які гуртом збивають на дорогах куряву. У цю безлюдну степову ночівлю, де, крім верблюдів, не зустрінеш інших їздових тварин, завітали вони на низьких, швидких, мов вітер, та вкритих металом істотах. Люди заполонили ними двір караван-сараю, а в будівлі зайняли всі місця, де можна виспатися. Ті мандрівники — явно потомилися, бо, виївши до останньої крихти запаси зі своїх торбин, уклалися спати в запорошених чоботях.