Сад спочилих котів

Карасу Більге

Усвідомивши, що три-чотири різні проміжки часу накладаються один на один, він геть заплутався. Поки автобус, якого чекав, наближався сюди, він, либонь, утомившись від мандрів, закуняв; відтак обернувся й на чоловіка, що блукав базаром, і на чоловіка, який згори знімав про нього фільм. Занурюючись у вокзальний шум, він не покинув цього переходу. Тієї миті разом із чоловіком, який ходив по автовокзалу, їх стало троє. Чоловік, який ходив по автовокзалу, водночас був і всередині, і поза тими, що на базарі; він ніби бачив їх перед собою. Ніч і далі вела його уві сні тим нескінченним переходом. Зараз він досі перевтілювався у чоловіків, що на базарі. Як він потроївся, так само й розпався на чотирьох осіб у споминах уві сні, що марився в іншому сні; він бачив себе на автовокзалі й крім того, що бачив… Цьому не було краю. «Я множуся, неначе в дзеркалах; це можна пояснити перевтомою, люттю й перешкодами, які постають одна

за одною», — бурмотів він, намагаючись себе заспокоїти. Чоловік здригнувся. До платформи підповз облуплений автобус — настав час від’їзду. То був один із тих допотопних, зношених на тисячах доріг автобусів, котрих називали «вітрильниками» — радше глумливо, ніж порівнюючи з красивими кораблями, омитими водою. На запитання: «Це до Сазандере?», він почув від водія невиразний буркіт, котрий можна було розтлумачити і як «так», і як «ні»… Оскільки чоловік уже звик до шуму, то свій голос і запитання він почув напрочуд добре. Водій же був із тих істот, що нізащо не спустяться до рівня нижчих створінь, званих пасажирами. Чоловік вирішив трохи зачекати. Затим до сусідньої платформи під’їхав ще давніший, ще більш облуплений «вітрильник». Чоловік підійшов і до його водія, поставив те саме запитання. Цього разу відповідь була схожа на різке «так». Чоловік зайшов у салон, знайшов собі досить пружне, не прогнуте крісло та вмостився в нього. У дорозі навіть можна було б витягнути ноги, якщо ніхто не вмоститься попереду… Базар знову постав у нього перед очима.

діставшись до протилежного краю базару, він тепер перестрибував через низенький насип на вулицю. Другий чоловік, що стояв угорі вдалині, себто він-таки, пішов, склавши камеру. Він завершив знімати фільм про чоловіка, який блукав безлюдним базаром. Бобіна вже мала бути в коробці

Він вивільнявся з каламуті сну… Поруч щось брязнуло, чоловік зірвався на ноги. Він знову заснув? Перший автобус рушав у дорогу. Те блякле, облуплене «корито», що змусило його схопити валізу й торбу та вистрибнути надвір, під поглядами юрмиська, навіть зуміло виїхати. Але він не бачив водія автобуса, у який сів. Тоді він запитав у когось з людей на платформі, куди попрямував попередній.

— Мабуть, у Соукгьоле, — відповіли йому.

Чоловік перевів дух.

— А коли рушає цей автобус? — запитав він знову.

— Цьому немає куди поспішати, та й водій уже в ліжку. Щойно пішов спати… Цей автобус виїде завтра вранці. То транспорт Казларів.

Чоловік, мов з’їхавши з глузду, забігав по автовокзалу; розшукав адміністратора. Вочевидь, усі, крім нього, знали, звідки від’їжджають автобуси на Сазандере. Окрім нього, тут більше аніхто не шукав їхньої платформи. Водночас, якщо Сазандере існувало насправді, а не лише в його уяві, то туди мало б їздити чимало людей. Утім, адміністратор, якого він висварив, відповів:

— Автобус на Сазандере давно пішов. До речі, він рушає звідти, — і адміністратор кивнув на платформу, що була одразу біля входу на автовокзал.

З ним було марно сперечатися.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — торочив він. — Щовечора до Сазандере відбуває один автобус, він уже й пішов.

Чоловік аж оторопів. Він мав плентатися сюди й наступного вечора. Більше він не міг думати про поїздку в Сазандере. Отож, дальший день знову провів біля моря, а ввечері пішов на автовокзал. Проте знайти адміністратора не вдалося. Обходячи автобус за автобусом, він запитував, де той, що до Сазандере. Приходив в одне місце, його посилали в інше. З торбою на плечі, з валізою в руці він вештався серед юрмиська від платформи до платформи, ніяк не знаходячи потрібного автобуса. Натомість решта транспорту рушала будь-куди: і в знайомі, і в геть невідомі міста. Чомусь майже не зустрічалося людей, які знали про автобуси до Сазандере, а ті, хто начебто знали, тільки спантеличували його ще дужче. Він так заморився, що здавалося: де стояв, там би й сів. Проходячи повз платформу, де вже двічі цікавився автобусом до Сазандере, він запитав за нього й утретє.

— Виїхав десять хвилин тому, звідси, — відповіли йому.

Наступного дня чоловік знову пропустив автобуса. Те ж саме відбулося й через день, і в подальші дні. За цей час він тільки став краще бігати; тепер було очевидно: автобус більше не втече, він упіймається сам. Чоловік перестав спускатися до моря. От добереться до Сазандере — і не вилазитиме з води. Аж до вечора він заціпеніло лежав на ліжку, знущався з живота, навіть не читав книжок та лінувався бодай пробігтися оком по вечірніх газетах, запихаючи їх під ліжко. Уже не переймаючись тим, що забув про море та ніяк не впіймає автобуса, він щовечора ходив на автовокзал й отримував дедалі дужче задоволення від того, як грає в цю гру за всіма правилами. Автобус на Сазандере більше не міг утекти. Дійсно, так і сталося. На шістнадцятий вечір він таки загнав його в глухий кут, ніби мисливець — жертву.

Проте напередодні, так само ввечері, сталося й те, що звело всі його

зусилля та перемогу нанівець. Адміністратор завів його за один з автобусів.

— Братику, — звернувся він, — ти ходиш сюди кожнісінького вечора. Поки тобі не скажу, діла не буде. Із цих автобусів аж вісім заїжджають в Сазандере, або можуть це зробити дорогою до іншого місця чи й після нього. От тільки це така глухомань, що водії не хочуть плуганитися туди без потреби. Вимагають від пасажирів зайвих грошей, сваряться з ними, ще й погрожують, що висадять на півдорозі. Тому тамтешні мешканці завалюються гуртом у якийсь з автобусів, і водій після того, як виїде, вже не наважується комизитися. Але таким одиноким пасажирам, як ти, ніхто не скаже: «їдьмо». От якби в тебе був напарник, якби знайшовся ще один пасажир… Тоді ти, може, і виїдеш. Крім того, чи не напала на той багатющий край моровиця?…

Ці слова затьмарили чоловікові всю радість, але годі було журитися. Того вечора він миттю знайшов автобус так, наче пригнав його власноруч; йому сказали, що пасажири давно на місцях, через хвилину автобус рушає. Він зайшов у салон. Цей автобус був зовсім новенький, аж сяяв. Усі пасажири повмощувалися на свої місця; хтось, скрутившись калачиком, уже спав; хтось збирався заснути. Тільки-но чоловік сів, задвигтів мотор — вони вирвалися з довколишнього шуму так легко, мов на крилах. Не минуло й десяти хвилин, як автобус із дедалі більшою швидкістю заковзав по темній дорозі, довкола — ані промінчика світла. Отак, попітнівши, як слід захотівши, знаючи, що захотів, усього й домігся, — говорив про себе чоловік. Та раптом зойкнув, мов ухопив ляпаса; ще день тому, до слів адміністратора автовокзалу, ця думка щонайменше видалася б йому смішною…

Світло в салоні давно погасло. Зусібіч линув храп. Він і сам швидко заснув: не можна прибувати втомленим до Сазандере. Потім усі прокинулися. Довкола досі стояла темрява. Автобус зупинився. Голова очманіла від сну, він нашорошив вуха: моря не чутно.

— Що сталося? — запитав він хлопчину, який розбуркав його.

Це був один з помічників водія — тих хлопців з розпухлими через постійне недосипання обличчями, які заглядають дорогою до мотора, ремонтують його, розносять пасажирам холодну воду та збризкують салон одеколоном; вони знають, що треба поводитися ґречно, проте сорочка з ґречності нітрохи не налазить на їхню юнацьку неотесаність.

— Ми приїхали, ви тут вийдете, — сказав помічник водія.

Чоловік не опираючись вийшов, сповнений оптимістичної довіри, адже в цій дорозі кожен мусив знати власний обов’язок; у темряві хтось всунув йому в руку його ж валізу. Окрім нього, в автобусі, власне, нікого й не залишалося; всі давно повиходили. Не встиг він іще збагнути, що нога торкнулася землі, як відчув — автобус уже поїхав, здійнявши позаду себе хмару куряви — так швидко поширюються хіба що новини.

Він самотньо стояв у темряві. Чекав. Пилюка здавлювала клубком горло. Чоловік прислухався: моря не чутно. Він принюхався: не відчув і запаху солі. Він здивувався, що досі не розлютився, здивувався, що досі не здивувався. Він поправив ручки торби, зробив кілька кроків, ноги немов потопали в піску. Не «немов», вони таки ледь не по коліна вгрузали в пісок. Він поклав валізу на землю, нахилився; це був не морський, не пляжний пісок. Цей — сипкий, мов борошно, анітрохи не схожий на такий звичний для нього — морський. У цілковитій тиші чоловікові на гадку сплив базар; як сплив, так і вилетів з голови. Він не хвилювався, чи тут Сазандере. У цій мертвій тиші море неодмінно мало відгукнутися, хай би як далеко звідси було. Чоловік не чув його голосу, не чув морського вітру; проте його не засмутило й це. Як не кажи, а він знав, що не помилився з автобусом. Адже тільки сів туди, то кілька разів повторив отому помічникові водія, де зійде. Він ступив далі, провалюючись у пісок. Тепер йому стали байдужі й море, і Сазандере. У душі ворушилася лише цікавість, лиш подив. Він — мандрівник, отож на долю могло випасти все; він приготувався до цього; утім, як усякі мандрівники, ще від початку очікував, що все й станеться в дорозі; під ноги в дорозі потрапить усе — це було якесь потаємне, приховане відчуття. Може, за ці всі роки море відступило звідси? Він почвалав навмання, покинувши на землі валізу. Було марно й думати щось таскати в руках. Тепер він дряпався нагору, на піщаний пагорб. Отож кинув на землю й торбу. Тут — або Сазандере, або щось інше; справжня пустеля? Він засміявся. Проте від серця до шлунка, аж до рук розливалася якась легка тривога. Він пройшовся ще трохи.

Зненацька прямо під ногами, у видолинку, чоловік побачив цілий ряд вікон; яскравих-яскравих. Він спустився туди. Обігнувши стіну з вікнами, чоловік натрапив на двері. Дуже світло било крізь шиби зеленуватого морського кольору, окреслюючи їхню раму. Він зігнув руку, постукав пальцями об двері. Не встиг чоловік її відсмикнути, як ті прочинилися.

На порозі стояв якийсь старезний дід. Він так усміхався, наче знав чоловіка бозна-скільки літ.

— Прошу, проходьте, — сказав дідуган. — Ми вже також почали непокоїтися. Прошу, прошу, проходьте туди до каміна…