Садівник з Очакова
Шрифт:
— Ти — влада! — розвела вона руками. — Хіба для влади десять рублів дорого?!
— Ну добре, — Ігор раптом відчув у собі прихованого мачо. Він витягнув з кишені галіфе пачку сторублівок, витягнув так, щоб вона побачила його багатство, а інші — ні. Витягнув з пачки купюру і дав їй.
Посмішка зникла з її обличчя, не зменшивши при цьому його краси. Стурбованим поглядом вона подивилася на купюру.
— Дрібніших нема? — запитала.
— У влади дрібняків не буває, — пожартував Ігор, дивлячись просто в її зелені
— Скажу чоловікові, щоб у міліцію йшов служити! — на її обличчя повернулась усмішка. — Гроші платять, пістолет дають! — вона кинула погляд на застібнуту кобуру.
— Пістолет дають, — кивнув Ігор. — А гроші не всім!
— Тільки начальникам? — голос торговки став зухвалим. Вона ніби і про рибу забула.
— А як вас звати? Випадково, не Валя?
— Чому ж випадково? Випадково котам імена дають, а людей випадково не називають! То що, п’ять глосиків? — Її погляд став серйозним.
Ігор кивнув. Торговка завернула рибу в газету. Взяла з рук Ігора купюру.
— Я зараз, — сказала і відійшла вбік.
Ігор дивився їй в спину, спостерігав, як сусідки по ряду їй гроші міняли, слухав її сміх. Повернувшись, вона висипала йому на долоню купку копійок, а зверху два десятки дрібних купюр поклала.
— Сподобається, приходьте ще! — сказала, і її погляд вже далі «побіг», поза Ігора, помандрував відшукувати нових покупців.
— А можна вас на каву запросити? — обережно запитав Ігор. І відразу наштовхнувся на здивований погляд її зелених очей.
— На що? На каву?
— Ну, на чай, на какао, — зніяковів Ігор, відчуваючи, що її погляд випромінює таку гарячу силу, що його обличчя спаленіло. — На шампанське…
— О! — тільки і промовила вона здивовано. — А чому?
Ігор розгублено розвів руки.
— Поговорити… познайомитись…
— Це по службі, чи як? — занепокоєно запитала вона.
Ігор заперечливо хитнув головою.
— Ні, просто так! Я… я тут новенький, у місті… нікого не знаю…
— Звідки ж вас прислали?
— Взагалі з Києва… у відрядження…
— Так у нас і какао випити нема де, — усміхнулась вона. — А шампанське — так це в ресторан потрібно йти, а я туди не ходжу…
— Добре, дякую, — зніяковілий Ігор вирішив закінчити розмову. — До побачення… і спасибі за рибку!
— Спасибі за рибку чоловікові передам, він у мене також рибкою пахне! Приходьте ще!
Ігор йшов до виходу з базару, йшов і відчував бурхливе хвилювання, ніби він щось не так зробив, і не просто «щось», а дуже важливе. Чи це його руда торговка так схвилювала?! Йшов він тепер швидким гарячковим кроком, ніби тікав звідкись, намагаючись не тікати. Відтак ноги самі вели його правильним шляхом на вулицю, де жив Іван Самохін. І впізнавав Ігор на ходу то прикметний будинок, то синій паркан, то вивіску «Ательє мод № 2» на цегляному півтораповерховому будинку з потрісканою штукатуркою, що фасадом виповз
Іван, помітивши крізь вікно «міліціонера» Ігора, що зупинився перед ворітьми, вийшов на поріг і махнув рукою, запрошуючи заходити.
— Я думав, ви заблукаєте, — сказав він, зачиняючи за Ігорем вхідні двері. — А що це у вас? — кивнув на газетний пакунок.
— Риби купив, — відповів Ігор. — Поклади поки що у холодильник.
— У нас холодильника нема! — посміхнувся винувато хлопець. — Ми ж не м’ясокомбінат! Можу в льох спустити.
— Не треба, — Ігор задумливо подивився хлопцеві в очі. — Мати твоя вдома?
— Що їй вдома робити? Вона ще на базарі.
— Тоді я відпочити приляжу, — сказав Ігор. — Тільки спочатку поговоримо. Чаю завариш?
— А може, краще вина?
— Тобі ж сьогодні на роботу?
— В мене на роботі вином всюди пахне. Там до нас не принюхуються!
— Тоді наливай! — погодився Ігор. — Ти ж це вино перед сном п’єш?
Сіли вони на кухоньці. Ігор не дивлячись витягнув з пачки купюр, що в правій кишені, одну сотку.
Поклав на стіл між собою та Іваном. Той кинув погляд на Леніна в овалі й напружився.
— Фотоапарат маєш? — запитав «міліціонер».
— Звідки він у мене?! — знизав плечима хлопець. — Я що — фотограф?
— Скільки у вас фотоапарат коштує?
— Стільки ж, скільки у вас, — Іванко правою долонею потер чоло. — Не дешево! Може, п’ятсот, а може, і тисячу…
— Фотографувати вмієш?
— Навчуся, коли треба. Що там складного? Чіткість в об’єктиві навести та на кнопку натиснути! Мені знайомий показував!
Ігор витягнув з пачки в кишені ще десять купюр, руку з купюрами на стіл поклав, полічив сотки.
— Ось маєш, купи апарат і плівку…
— І що потім?
— Потім, коли буде час, прилаштуєшся десь поблизу дома Чагіна і будеш фотографувати тих, хто до нього приходить… Я тобі за кожний знімок буду платити… Зрозумів?
— Скільки?
— Якщо обличчя людини буде видно, то по… двадцять рублів, — Ігор помовчав, перевіряючи реакцію Іванка на запропоновані розцінки. Але Іван серйозно кивнув, очевидно, сума його влаштовувала.
— А якщо обличчя не буде видно, то нічого. Такі знімки мені не потрібні.
— Якщо хочете, зможу вам і руду Вальку сфотографувати.
— Сфотографуй, — погодився Ігор. — І її чоловіка також!
— Нащо він вам потрібний? Він же ганчірка! — поблажливо усміхнувся Іванко.
— Яка ганчірка?
— Отака: не чоловік, а рибалка… Петько-білорус його «трапочкою» називає. Весь хворобливий, не п’є зовсім.
— Зрозуміло, — зупинив балакучого господаря Ігор. — Ну все, твоє здоров’я! — гість підняв гранчак, щедро наповнений Іванком.
Випили. Ігор встав з табуретки.