Садівник з Очакова
Шрифт:
Сусідка заспокоїлася, посміхнулася. І, напевно, збагнула, що на цій гарній ноті саме час попрощатися.
Чай вони пили вже вдвох.
— Шкода, що ти мало риби купив, — проговорила раптом мати.
Ігор встав, переклав останнього глосика зі сковорідки на чисту тарілку і поставив біля мами. Вона посміхнулася, відставила чашку з чаєм убік і знову взялася до риби.
— Не дорого купив? — спитала вона, доїдаючи.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Наступного разу більше візьму! — пообіцяв.
Після обіду Ігор підійшов до дверей сараю і роздратовано подивився на замок.
«Зламати,
Та знайти підстави для переходу від думки до дії не зміг. Нічого конкретного в цегляному сараї, замкнутому на замок зниклим Степаном, йому не було потрібно. Та й сам факт присутності замка ніби говорив, що Степан повернеться, і що скарб або, принаймні, якась його частина ще там, всередині.
Мати, Олена Андріївна, увечері пішла сусідку-подругу провідати. Щоб якось згладити суперечку під час обіду про смак риби. Кликала і сина з собою, щоб він їм обом про Очаків розповів, але Ігор вигадав якусь неіснуючу зустріч біля вокзалу, і справді вирушив до вокзалу, хоч у його думках було лише одне бажання — зустріти зниклого Степана.
Поблукавши біля вокзалу, Ігор повернувся додому з конкретною думкою. Раптом пригадав, що недавно переписав львівську адресу дочки Степана з листівки, яку знайшов у коробці зі старою електробритвою.
— Там його і треба шукати, — твердо вирішив Ігор.
Та твердість і рішучість вивітрилися з голови Ігора, поки він йшов додому. Все-таки Львів — неблизький світ. Може, туди і ходять маршрутки, однак сидіти в такій маршрутці треба кілька годин, щоб дістатися до міста. Зрештою, що з того, навіть якщо і знайде він Степана у дочки? Відповіді на це запитання Ігор до пізнього вечора так і не знайшов. А потім і саме запитання щезло, коли Ігор, змучившись і тілом, і душею, провалився в глибоку яму сну.
Уранці за вікном несподівано сонце з’явилося. Якісь пташки, що не відлетіли на південь, заспівали. Мати ходила по дому, і під її ногами порипувала дерев’яна підлога. Ранок був наповнений життям і свіжістю. Ігор встав з ліжка. І раптом почув знайомий кашель чи то з подвір’я, чи то з вулиці. Визирнув у вікно і побачив Степана, що підходив до будинку. На ньому новенька дешева китайська куртка темно-зеленого кольору. За спиною — напівпорожній брезентовий наплічник.
Степан не помітив у вікні Ігора. Насвистуючи «Катюшу», відразу пішов за дім, до сараю.
Ігор одягнувся й сів за стіл у кухні. Дочекався чаю і вчорашньої гречаної каші на сніданок.
— Шкода, що ти вчора зі мною не пішов, — Олена Андріївна запитально подивилася на сина. — Ми так гарно з Олечкою посиділи! Вона пиріг з аґрусом спекла — язик проковтнеш! І для тебе передала! Там, у холодильнику лежить.
— Степан повернувся, — Ігор кивнув на вікно, ніби садівник там, перед домом стояв.
Олена Андріївна збилася з думки. Замовкла.
— Підігрій йому щось, я віднесу, — попросив Ігор.
Вже підходячи до дверей цегляного сараю з тарілкою гречаної каші, Ігор прислухався. Та за нещільно зачиненими дверима було тихо, ніби й не було там нікого.
Ігор стукнув один раз у двері й відразу зайшов, зустрівшись поглядом зі Степаном.
Садівник стояв у майці перед квадратиком старого дзеркала, що стояло на верхній поличці етажерки. Його рука завмерла на підборідді,
— Доброго ранку, — Ігор роззирнувся, розмірковуючи, куди тарілку з гречкою поставити.
— Доброго-доброго, — кивнув Степан. — А могло би бути поганим…
Ігор раптом помітив, що ліва долоня садівника перебинтована.
— Он на полицю постав, — сказав. — І чаю зроби. Я зараз до вас на кухню прийду, там і поп’ємо.
Ігор повернувся в дім. Заварив чай.
Степан зайшов хвилин через десять. Обличчя поголене. В руках — пуста миска. Сам її вимив, лише потім сів до столу.
Поки чаювали — мовчав. Тільки згодом кивком голови покликав Ігора за собою надвір і далі — в своє тимчасове житло. На очах приголомшеного хлопця висипав з наплічника на ліжко банківські упаковки двохсотгривневих купюр.
— Ось, — сказав і зітхнув. — Тепер можна починати жити. Як із чистої сторінки. Шкода тільки, що не вісімнадцять мені…
Сказав і задумався. Потім взяв одну упаковку, зважив її на долоні й простягнув Ігореві.
— Тримай. Це тобі на мотоцикл, і взагалі — за допомогу…
— Тут багато? — трохи напружено запитав Ігор.
— Кому як, може, ще отримаєш, а може, сюди ще й аванс входить, — всміхнувся садівник.
— За що?
— Багато за що. Я маю дочку. Живе у Львові. Для початку — до неї з’їздиш. Листа відвезеш. Подивишся: з ким вона живе і як. Що-небудь гарне розкажеш про мене. А там буде видно!
Ігор втішився почутим, хоч вигляду не показав. Згадав про дві пачки радянських рублів у кишенях міліцейських галіфе. «Бути багатим — це мати пачку грошей в кишені?» — подумав, ховаючи гривні до кишені спортивних штанів.
— Коли їхати? — запитав, звівши погляд на садівника.
— От сьогодні й їдь. Поїздів до Львова багато ходить. Квиток у Києві на вокзалі купиш. Ніч туди, ніч звідти. Післязавтра вже вдома будеш.
Вдома Ігор довго перераховував купюри з пачки. Не для того, щоб насправді їх полічити, а так, з цікавості. Ніколи ще не мав Ігор в руках стільки грошей! А банкноти були новенькі, хрусткі. Вони ніби шепотілись, коли Ігор їх кінчиками пальців перебирав. Гра з грішми так захопила його, що він витягнув і радянські рублі — обидві пачки. Звичайно, радянські сотні були більші за розміром, солідніші, ніж українські двохсотки. Але ж і країна — СРСР — була більша, ніж теперішня Україна. Якби купюри друкувалися пропорційно до розміру країни, то на долоні Ігора, напевно, декілька пачок купюр вмістилися б, а не одна. Така думка розвеселила хлопця. Щодо відчуття в пальцях від тримання банкноти, то радянські сотки тримати пучками пальців було приємніше. Їх шорсткість здавалася більш солідною і справжньою.
Раннім вечором, перед тим як їхати на вокзал, Ігор зателефонував Коляну.
— Слухай! Я сьогодні на день до Львова. Під'їжджай до поїзда, розкажу тобі щось — схибнешся!
— Не можу, — відповів приятель-комп’ютерник. — Мене тут керівництво попросило одного клієнта хакернути. До півночі, мабуть, буду його пошту ламати… Він у нас під ліві документи кредит немалий хоче взяти… Давай після Львова! До речі, новий клуб відкрився! Можна продегустувати!
— Добре, — голос Ігора посумнішав. — Продегустуємо! Па-па!