Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Не пiзнаєш мене, пане Конашевичу?
– питала тихим вогким дрижачим голосом.

–  А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…

–  Не спиться менi чогось. Думки роєм по головi лiтають, в нашiй комiрчинi чогось душно, та й вийшла погуляти на свiжому повiтрi серед такої чарiвної ночi.

–  Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба про все думати i пам'ятати, то однаково йому, чи на свiтi соловейчики щебечуть, чи громи б'ють…

–  Я се, бачу, пане Конашевичу, i вiдчуваю, яка вiдповiдальнiсть на твоїй головi, якi турботи про себе i про других. Та годi так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, вiдпочити i звернути їм

до чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собi знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища вiд тата i мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе тi страшнi думки мимо мого страшного окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надiю, що Господь змилується надi мною, вислухає мої молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I я дякую за це божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпiнням зробити край. Таке покiнчення моїх мук оставила я на останок, i воно добре сталося.

–  А хто, панночко, твої батьки?

–  Мiй батько - подiльський магнат. Нас лише двоє рiднi було. Мiй старший вiд мене любий братчик полiг на моїх очах пiд час послiднього татарського набiгу, коли-то наше майно руйнували i грабили поганцi, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матiнкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довiдалась, що маму скрив старий пасiчник Андрiй у льоху пiд пасiкою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка… - Вона стала нишком плакати.

–  Жаль менi тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось…

–  Пане Конашевичу, - каже Анна, подумавши, - їдь з нами до мого батенька. Ти людина освiчена, не вiк тобi вiкувати серед тих простих людей, тобi мiж рiвними людьми мiсце. Мiй батенько, пiзнавши тебе, прийме з одвертими руками i до кар'єри допоможе.

–  I зробить мене, певно, сотником надворних козакiв, коли їх справдi має…

–  Грiх тобi, пане Конашевичу, таке говорити… Мiй батько виробить тобi на сеймi наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не вiдмовить i… прийме тебе за зятя…

Вона вимовила цi слова з великою дрожжю в голосi.

–  Панно Анно, що тобi в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти дочка, до того одиначка, у польського магната, може, i сенатора, я - простий козак, хоч i з освiтою…

–  Твоя освiта дає тобi приступ у найвищi круги…

–  А хоч би i так, то мiж нами така пропасть станова, народна i релiгiйна, що про злуку мiж нами, про одруження i бесiди не може бути. Ти - католичка, я - православний, по-вашому - шизматик. Двом богам в однiй хатi молитися не можемо. Я моєї вiри нiзащо в свiтi не покину, а тебе не можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врештi, твої батьки до цього не допустили би. Стрiнулись ми припадкове, на дорозi нашого життя, так i розiйдiмось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.

Я мiж козацтвом один з перших, мiж вами я був би потурайлом, посмiховищем, i моя позицiя була б дуже мiзерна i для мене невиносима.

Я останусь тут, де мене провидiння Боже поставило, а ти йди своєю дорогою, хай тебе Бог благословить. Я бачу в тобi, панночко, людину розумну i з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай панам знущатися над бiдним робучим народом. Згадай, що то такi самi люде, з яких я вийшов, з-пiд солом'яної стрiхи, i це мої брати. За те, панночко, я буду тобi дуже вдячний.

Анна присiла на землi бiля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усiм тiлом, мов в лихорадцi.

–  Легко то сказати: йди собi своєю дорогою. А що можна на це порадити, як нашi життєвi дороги, зiйшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти окремою

дорогою, без тебе. Вiд першого разу, як я тебе у цiй проклятiй Кафi побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козакiв взагалi не знала. I зараз шепнуло менi прочуття, що ти мiй вибраний, у снах вилелiяний лицар, з котрим я пiшла би на край свiту. I коли я довiдалась, що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сферi товариськiй дiтей лякають, то мене це нi разу не налякало. Я собi зараз нагадала, що вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась i виходила за козака замiж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, i я почувала себе щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив до мене слово. I ось я, поконуючи цiлою силою волi мiй дiвочий сором i амбiцiю дочки магната, сама тобi говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч не знаю, чи ти хоч крихiточку зi мною спочуваєш. Те, що я тепер зробила, називається в моїй товариськiй сферi великим проступком, i я за це стратила би на славi. За це всилували би мене вийти за першого-лiпшого шляхтича або пiти в монастир. Я ще не трачу надiї, що тебе приєднаю до себе, з'єднаю собi твоє серце моєю щирою любов'ю. Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вiтця i матiр, вiдречуся багатства i пiду за тобою на край свiту, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої лицарськi подвиги. Ти мiй вибраний князь, ти моє сонце, козаче мiй любий, мiй пане…

При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка, що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию i стала пристрасно цiлувати.

Сагайдачний гладив її нiжно по лицi.

–  Бiдна дiвчино, як менi тебе дуже жаль. Жаль менi, що я проти моєї волi став причиною твого горя. I з того другого, що ти сказала, нiчого не може бути. Я не мiг би бути таким пiдлим, щоб тобi свiт зав'язувати i брати тебе з-посеред панських розкошiв до твердого простого свого життя. Ти би нiколи до цього не привикла. Поглянь на моє окруження, на моїх товаришiв, їх просте безманєрне поведення завсiгди тебе би разило. А навiть не все могла би ти зi мною жити, а що могло б заступити тобi втрачений рай. Моє дiло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там тобi бути не можна. У нас не так, як у Польщi, що шляхта жде аж вiцiв на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної хвилi. У нас похiд за походом. То й так ти мусила би жити десь у городi самiтно, мiж чужими тобi людьми. А коли б я так у походi загинув, коли б не було кому за тобою постояти, тодi хоч пiд тин йди, бо додому нiчого тобi вертатися. Батьки i вся твоя рiдня вiдцуралась би тебе, а земляки показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком повiялась… Нi, Анно, я такого грiха на душу не вiзьму.

Вона закрила лице долонями i плакала.

–  А от ще одна перешкода, - говорив по хвилi Сагайдачний.
– Ти би на цiй любовi душе ошукалася. Я не можу вже нiкого, жодної дiвчини любити. Як ти до мене була така щира, то i менi треба вiдкрити перед тобою мою тайну, хоч при тiм порушу нiколи не загоєну сердечну рану..

Анна випрямилась i слухала.

–  Я полюбив раз в життi дiвчину гарну, як ранiшня зоря, чисту, як небесна роса, добру i розумну, мов янгол… Попри неї для другої дiвчини в моїм серцi мiсця немає…

–  Хто ж вона?

–  Чесного козацького роду, одиначка, як ти, - бо також втратила одинокого брата в борьбi з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…

–  Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба замiж…

–  Нi, цього не було, бо такий смiльчак, щоби її важився менi забрати, не жив би… Ми були вже зарученi, батьки мене любили, мов рiдного сина… Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторi її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вiвчар, влюбився в неї, при помочi розбишак вкрав її з батькiвського дому, i коли тi гiльтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотiли її забрати i продати татарам, вiн її зарiзав ножем.