Сагайдачний
Шрифт:
Сагайдачний дрижить усiм тiлом. З очей падають ряснi сльози по лицi. Те саме бачить у своїх товаришiв. Iскра дивиться на Сагайдачного, як вiн закушує губи, блискає люто очима i судорожне стискає в руцi рукоять своєї шаблi.
Iскра бере його за руку i каже твердо:
– Ходiмо звiдси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бiдним нiчого не поможеш, ходiмо краще у пристань. Там не одне таке, що тобi придасться знати.
Сагайдачний мов зi страшного сну прокинувся. Нагадав вiдразу, за чим сюди приїхав. Вiдразу начеб оглух,
У пристанi стояло багато кораблiв, галер та суден.
Вони пiд'їздили пiд берег, забирали товар i довозили до великих кораблiв, що стояли далi. Народ шниряв у рiзнi сторони, штовхався i викрикував в рiзних мовах. Вавiлон… Сагайдачний пропхався над сам берег i став роздивлятись. Хотiв перелiчити кораблi, та не можна було. Однi заступали других, а байдаки шниряли i мiшались, мов стадо уток, коли мiж них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурiв города на пристанi. Тут були ще нащадки колишньої башти.
– Буде з мене, - каже до Iскри, - та поки прийдемо сюди походом, то всiх невольникiв вивезуть.
– Не турбуйся, це тут нiколи не переведеться. Тут головна торговиця.
Шляхтичам було пильно за своїм дiлом i вони пiшли в iншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Iскрою пiшли далi по городу.
Оглянули замок i пiшли бiчною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхiдного п'ятна. Iскра усе Сагайдачному пояснював. Вiн знав добре турецькi городи, i вмiв вiдрiзнити, де Азiя, а де Європа. Пiшли потiм довкруги городських мурiв i окопiв. Усе було занедбане, не мало оборонної вартостi. Сагайдачний оцiнював все з воєнної точки i прийшов до такої думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з вiйськом добратися можна.
Як вернулися у гостиницю, то ляхiв ще не було. Сагайдачний присiв на тапчанi, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову однi блискавкою, iншi знову держалися довго, що годi їх було забути. Особливо тi образи, якi вiн бачив на невольницькiм базарi, рiзали його по серцю ножем. У вухах дзвенiв плач та розпучливе голосiння.
Вiн так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра.
Iскра сiпнув його за рукав:
– Над чим так задумався?
– В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собi усього з'ясувати, так в головi усе мiшається, що вдурiти можна.
– Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб'єш.
– А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дiбратися: морем чи сушею…
– Гадаю, що морем.
– Я до моря ще не привик, менi прийшлось би легше перебитись поперек Криму…
– Господи, помагай!
Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин i двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка…
Викупленi бранцi аж плакали на
Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках.
– Вашмосць, не хочеш з нами веселитися?
– говорив Пшилуцький з легким докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.
– Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих, якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою…
– А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.
– Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та перепиняти їм в такому благородному промислi.
– Гiркi слова вашмосцi…
– Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…
– Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i тодi не вийдемо звiдсiля живими.
– Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.
Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.
– Вас, панство, звiдкiля забрали?
– Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував…
– Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути…
– Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?
– Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…
Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.
Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.
Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:
– Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi.
– А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали…