Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Такий вiщий сон, певно, вiд Бога. Марусина душа таки була бiля мене. Марусi подякувати за те треба, що я почув i побачив.

Вiн устав зараз i одягнувся. Узяв свiй короткий кинджал на всякий припадок i перелiз вiкном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у снi. Великий мiсяць мертвецько-блiдим лицем освiтлював садок i виписував дивогляднi образи тiнями дерев i кущiв. Десь у дуплi верби вiдзивалась сова, а решта - мертвецька тишина.

Сагайдачний перелiз огорожу i пiшов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусi. Тут було тихо, мов у домовинi. Вiн не прочував жодного страху. Прикляк бiля могилки, заложив руки, як до молитви, i говорив стиха:

–

 Марусенько, дiвчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навiки. Та сей чудовий, чарiвний сон навчив мене, що ми нiколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш менi провiдною зiркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, пiду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви i українського народу. Коли я пiд твоєю опiкою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобi дяка вiд мене, що до мене з'явилася та вiдкрила менi таке, чого я не знав. Нiчого менi плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер менi ясно стало, що усе на свiтi марниця, суєта, а наша мета по тiм боцi у горнiм Єрусалимi. Ми тут мiзернi подорожнi-слiпцi. Та я почуваю себе щасливим, що менi Бог послав таку провiдницю, як моя агельська Маруся. Вiчна тобi пам'ять, моя незабута…

Вiн устав. Почував себе веселим i бадьорим. Узяв грудку землi i пов'язав у хустину. Вернувся тiєю самою дорогою додому i зараз крiпко заснув…

VII

–  Хiба, батьку, вертаймося на Сiч, - говорив уранцi Сагайдачний до Чепеля.
– Я вже усе зробив, по що сюди приїхав, а там жде мене велика праця.

Чепiль зараз завважив у Петра велику перемiну вiд вчорашнього дня i не мiг з дива вийти, що з ним за одну нiч сталося. Вчора ходив сумний, як хмара, плакав, а сьогоднi вiн веселий, начеб на весiлля ладився.

Сагайдачний повiв старого у садочок i розповiв йому свiй сон. Старий слухав уважно, похитав головою i каже:

–  Ти щасливий, бо менi такий сон не присниться. Та коли тобi Маруся сказала, що живе з мамою, то i моя небога живе мiж угодниками божими. Коли так, то i менi не слiд побиватись за нею, бо менi ближче до них, як тобi. Менi би лише мої грiхи спокутувати поки ще час.

–  Якi там грiхи за вами, тату! Усi ми грiшнi, та воно прощається, коли вони добрими вчинками рiвноважаться…

Чепiль начеб не чув тих слiв…

–  Я знаю, що роблю. Менi дорога у монастир вiку доживати…

–  Тату! Далебi, що грiх вам таке говорити. На монастир для вас ще пора. Ви чоловiк дiл. У монастирi не буде з вас нiякого пожитку, бо в ченцi вас не пострижуть, а сидiти там i дармо хлiб їсти, то грiх. Ми, тату, ще не в один похiд пiдемо, бусурмена погромимо та християнський народ з неволi освободимо. Такими вчинками легше собi на царство небесне заслужити, як молитвами та постами. Ми тепер ось що зробимо: вiдслужимо панахиду за покiйницями, справимо поминки, пiдемо ще раз на могилки та й у дорогу, тату, до лицарського дiла…

Побули ще на хуторi два днi. Вони ходили по селу, вiдвiдували знайомих. Бондаренки радi були гостям з цiлого серця.

Як вони вiд'їздили, то сливе не все село їх супроводжало добрим словом i благословенням.

Сагайдачному не сходив з ума той чарiвний сон. Вiн мав святе переконання, що покiйниця справдi до нього приходила з того свiту, щоб впевнити його, що вiн ступає по добрiй дорозi, яку собi вибрав. Отож йому треба органiзувати козацьке вiйсько, бити невiрних i дратувати на Польщу, поки вона не присмирнiє. До тої точки його дiяльностi було все одобрене.

А далi не можна йому йти до того, що у своїй душi лелiяв. З Польщею йому воювати не можна. З нею треба хитрити i торгуватися, видирати у неї в скрутних хвилях по шматковi те, що вiн хотiв вiдразу здобути шаблею… Саме Запорожжя багато вiйська не зможе вдержати. Треба його творити на Українi в таку хвилю, коли Польща буде змушена козакiв на помiч кликати i за реєстр забуде. А коли на Українi стане козацьке вiйсько, тодi i пани матимуть морес i поступляться.

Так думав Сагайдачний, вертаючи на Сiч.

Зараз обмiркував усi потреби до великого походу на Крим, аж до Кафи, i взявся палко за приготування, не кажучи нiкому з старшин. З одним Iскрою та Марком вiн частенько радився, замкнувшись у своїм домику на ключ.

Обмiркували дiло так, що у Кафу треба йти i морем, i сушею. Кафу треба брати з двох бокiв. А коли б одне не повелося, то остане друге, а коли обом походам поталанить, то так i краще. Сагайдачний був цього певний, що його виберуть наказним у тiм походi. Вiн той вибiр прийме, бо вiн почуває в собi силу, що це дiло переведе славно. Коли б до того прийшло, то вiн пошле на море Iскру, бо це мистець до морського походу.

Кому припало би тяжче завдання? Морем то вже козаки не раз плили, нападали на Синоп, Трапезонт, Козлiв. Бiльша штука буде перебитись через Крим, через те татарське муравлисько аж на другий кiнець.

Пiсля цього плану треба було i приготуватись. Вишколити кiнне i пiше вiйсько, гармату приладити, вишколити плазунiв, могильникiв, приладити багато таборових возiв, приладити човни i бервена до ставлення походових мостiв через рiки, набудувати великих байдакiв, приладити багато мунiцiй, харчiв i пашi. В Криму не можна буде за пашею розбiгатися, треба мати все своє.

Велись запопадливi приготування через цiлу осiнь i зиму.

Козаки не могли вiдгадати, кудою пiде похiд. Ладять байдаки - значиться, пiдуть на море. Ладять кiнноту i вози таборовi - значиться, похiд суходолом. Буде два походи: на туркiв - морем, на Польщу - сушею.

Наспiла весна. Сагайдачний сказав тодi сiчовiй старшинi, що треба зробити. Похiд на Крим можливий ранньою весною, поки трава зелена. Опiсля татари можуть запалити степ, а це було б дуже небезпечно.

Рада старшин прийняла думку Сагайдачного. Козацтву треба дати роботу, а то чого доброго стане кипiти, потворяться партiї, i може прийти до якогось нерозважного кроку.

Кошовий скликав велику раду i тут був проголошений похiд на Кафу.

–  Чому не на ляхiв?
– питали козаки.

Сагайдачний пояснив дiло так:

–  Як знаєте, панове товариство, я минулого року ходив з ляхами у Крим, аж у Кафу. Ви знаєте, що Кафа - то головна торговиця хрещеними невольниками. Я до усього гаразд придивився. В менi кров застигає на сам спогад. Я дививсь на страшнi муки тих бiдних людей i я заприсяг собi на Євангелiє, що не спочину, поки не намовлю вас, товаришi, до того, що козацтво доброхiть зiрветься, розiб'є, розтрощить те турецьке пекло i освободить нещасних мученикiв. За се усi матимемо велику ласку у милосердного Бога… I я обiцював собi, що коли б козацтво не послухало мого розпачливого голосу i не пiшло на се лицарське велике дiло, то я кидаю все, i йду в монастир, та в ченцi пострижуся. Коли б я сього святого обiту не мiг сповнити, так я присвячу Господовi моє цiле життя. Пригадую вам, що в Кафi таке велике багатство, стiльки всього добра, що коли його здобудемо, то кожний з вас у золотi ходити буде. Тепер ви вирiшуйте! Як я вам не потрiбний тут, то скажiть, що не пiдете, най надягну чернечу рясу.