Сагайдачний
Шрифт:
– Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалiє ще вiд себе сотку докинути. У нас грошей є доволi.
Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:
– Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на вогнi пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…
– Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.
Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик,
Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:
– Так ви вiруєте в Христа?
– А ти що гадав?
– Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складiв. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спiльникiв маю.
– Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить…
Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже радiв з проворностi козакiв, що так гарно справились.
– Ходiм, Iване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав…
Привели Iскрi коня, i оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всi за грубим муром якогось домiвства i через вiкна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.
– Нашими гарматами сього муру не розiб'ємо, - каже Iскра.
– Хiба нагальним приступом або пiдкопом.
Сагайдачний йно рукою махнув:
– З пiдкопом то i за тиждень не будемо готовi, а нам нiколи так довго сидiти…
Коли Сагайдачний дiзнався вiд Жмайла, у чому дiло i придивився вiрмениновi, та й каже:
– Його очi великою шельмою на свiт дивляться… То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери… Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажiть йому, що коли добре справиться ще сiєї ночi, то завтра я даю ще вiд себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати людей при приступi…
Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi заблистiли, мов вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.
Тепер Iскра став з ним толкувати по-турецьки. Вiрменин говорив тiєю мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.
Вiн належав до такого товариства, розумiється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробiток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечнiша, тим вона i бiльш золота приносить.
– Вибери собi, Марку, певних людей…
– Я вже маю таких п'ятдесят горлорiзiв, що самого чорта не злякаються.
– Мiж ними i я буду, - каже Iскра, - я сей замок трохи знаю…
– Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя досвiдна голова стане менi за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче пiд твоєю рукою.
– А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний.
– Дайте менi знак iз замку, коли закидати драбини на мур.
Пiшли.
Вiрменин прип'ятий був на мотузi, за який держався козак з готовим до стрiлу пiстолем. На свiтi стало темнiти.
Вiрменин вiв козакiв далеко вiд замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замковi ворота.
Вiн
– Се наша скритка, - каже, усмiхаючись, до Iскри.
– Ходiмо далi.
Пiшов схiдцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро i зимно, наче в могилi… Тепер приказав засвiтити смолоскип.
Схiдцями зайшли у просторий глибокий льох. По однiм боцi лежали на землi людськi кiстяки, загорненi в останки одежi. Вони при свiтлi смолоскипа дивились безочними ямами i шкiрили зуби, аж лячно було глянути на них. Тi прогнилi мертвецькi голови начеб усмiхалися на привiтання нових гостей. Козаки хрестились i вiдвертали очi. Один вiрменин не бентежився тим i йшов наперед, держачи в руцi свiчку. Козаки мимоволi зауважили, що не всi кiстяки лежали на своєму первiсному мiсцi. Тут вже опiсля хтось порядкував i поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.
Звiдсiля зайшли до другого, ще бiльшого льоху, який простягався, либонь, пiд цiлим костьолом. Вiн був передiлений вiд попереднього великою аркадою. Тут був помiст, виложений камiнними плитами. Ступання козацьких чобiт вiдбивалося о мури склепiння якимось тупим дзвiнким вiдгомоном, начеб хто у розколений дзвiн дзвонив, аж в ухах лящало.
– Прикажи твоїм людям, - каже вiрменин, - щоб ступали тихше.
Тепер зауважив Iскра, що вiрменин ступає тихо, мов кiт.
В обох цих передiлах льоху стояли всiлякi скринi; це, мабуть, було те добро, про яке вiрменин говорив.
Зайшли опiсля у бiчний захiд на довгий низький коридор, в якому були глибокi отвори, чорнi i страшнi, мов очi мерця. Йшли тудою досить довго.
Наприкiнцi показались оп'ять дерев'янi схiдцi, вже добре спорохнявiлi. Вони ломились пiд ногами i западались. Тут були нагорi грубi, заiржавiлим залiзом кованi дверi. Вiрменин звернувся до Iскри:
– Тi дверi треба виважити, бо вони замкненi.
Тут було дуже гниле i душне повiтря. Дехто став кашляти, кiлька людей приступило з залiзними дрючками, пiдважили дверi i виважили їх з спорохнявiлих одвiркiв.