Самотній вовк

Дрозд Володимир

Я відчув себе зайвим у кімнаті, я був чужий людям.

Мені пригадалася минула ніч, пружна вовча хода, шалений гін по тісній кімнаті за самим собою, сліди вовчих кігтів на дверях, але, дивно, це вже не приголомшувало, як уранці, я вже стиха тішився, уявляючи, як кинулися б до вікон усі ці миршавенькі інтелігентики, побачивши Андрія Шишигу таким, яким він був опівночі і до третіх півнів… Проте на обличчі моє відчуження і мій німий тріумф ніяк не відбилися. Я зичливо й оптимістично усміхався до всіх, лише холодний полиск з’явився в примружених очах та пальці рук знайомо напружилися, ніби з них зараз мали вирости пазурі…

«Привиділось: наша контора — зібрання воскових фігур, я — скульптор і розпорядник, — занотував Харлан

у своєму блокнотику. — Роблю з людьми, що захочу: міняю вирази облич, пози; хто мені не подобається — ламаю і відправляю на переплавку. Зловтішне відчуття покірного воску під пальцями…» Він був фантазер, цей Харлан, хоч і мав себе за реаліста. Реаліст — я, Андрій Шишига, кому Петро передав у спадок свою силу. Рано чи пізно, а я стану директором контори, це тільки одна із сходинок, не кінець сходів, а початок, і ось — мій перший день, мій тріумф. Я спроквола проходжу між креслярських дощок, за якими — вони, хто сьогодні ігнорував мене, хто засудив мене сьогодні на самотність. Тепер вони залежать од мене, і покірних я помилую, а непокірних, хто мав себе за велике цабе, — тих під ніготь, і в спину, і вже їх нема в конторі, найперше — Юрка з Льолькою, щоб не мали себе за дуже розумних…

Уже в дверях мене наздогнав Великий Механік. Я не подивувався, я знав, що не ухилюся від розмови з ним. Ми вийшли в коридор.

— Ти книжки не забув? Сьогодні треба повернути. А знаєш, учора я відкопав у кабінеті нових надходжень цікавлющу роботу. Зовсім несподіваний погляд на антигени. Антиімунітет для сучасної науки — поки що темний ліс, і ми можемо сміливо допустити, що патологічний стан організму… — Юрко раптом обірвав себе і з щирою тривогою (Великий Механік ніколи не вмів прикидатися, він був як розгорнена книга — без новітніх підтекстів) мовив: — Що з тобою діється, Андрію?

— А що? — Я трохи зверхньо посміхнувся. Не треба було так посміхатися, це тільки посилювало їхні підозри.

— Ти дуже змінився. Ти не був такий.

— Звідки ти знаєш, який я був? Що, моя душа — твій вічний двигун, ти її конструював, збирав з напівпровідників та ламп, що ти знаєш? — раптом спалахнув я. Але по хвилі примирливо додав: — І нічогісінько не змінився, Юрко. Тобі та Льольці усе це здається. Ви живете в світі ілюзій. А реальність існує сама собою, поза вами.

— Поверни мені книгу.

— Ось бачиш, як просто влаштована людина: наступив тобі на мозоль, і твої емоції заграли войовничий марш.

Сьогодні я сам щодо Юрка був настроєний войовниче. Дуже вже певним себе він мені видався. А на мене дивиться, ніби на хворого, нема гірше, коли людину жаліють. Харлана це завжди лютило. Який всеосяжний розум розсудить, хто з нас хворий і хто здоровий?

— Втім, зараз між нами йдеться не про деталі. Твій ідеалізм, Юро, дуже вразливий. Ну, за що, власне, ти зараз б’єшся навколо свого вічного двигуна, свого автоматизованого цеху й інших цяцьок, що ними тішиться технічна цивілізація? За зайву годину для людини. Бо що таке безсмертя, як не відстрочена смерть? При цьому ти слово «людина» пишеш з великої літери! А ця твоя людина зараз уже не знає, куди подітися в ті кілька годин, які для неї вивільнили чавунні коліщатка. Уявляю, як вони тебе проклинатимуть, якщо ти й справді раптом подовжиш їм існування в цій земній веремії. Нате вам вічність, наїдайтесь од пуза, лупіть кісточками доміно по столах, свистіть на стадіонах, лигайте пиво біля пивниць, а придибавши додому, дивіться сорок сьому серію детективного фільму… І день у день, день у день — вічність. На сто першому році безсмертя вони поставлять золотий пам’ятник тому, хто винайде легкий, безболісний спосіб самогубства! І ти ображаєшся, коли я кажу, що реальність — десь поза вами. Ти живеш у рожевому, тобою самим вигаданому світі! Ти кажеш собі: я хочу безсмертя для людини, аби вона творила! Але ж творити можуть одиниці, сотні, хай тисячі, тільки не мільярди! І не тому, що ці мільйони-мільярди не бажають

творити, а тому, що вони народилися бути лише на побігеньках у велетенському людському мурашникові, коліщатками суспільного механізму! Ти не тому Великий Механік, хоч я кажу це завжди з легкою іронією, що вивчився на нього в інституті. Ти народився ним, а інший народився просто механіком, і йому цілком вистачає його сімдесяти років, щоб народити дітей, дослужитися до пенсії, трохи поняньчити онуків і нарешті вивільнити житлоплощу. А ти йому пропонуєш вічність і ждеш подяки.

Я махнув рукою й пішов, але, дійшовши до кінця коридора, повернувся. На моєму обличчі гойдався безтурботний усміх.

Проте Юрко дивився так, ніби уперше вздрів мене.

— Що, давно не бачив?

Мені було незатишно, ніби в дитинстві, коли я на шкільній лінійці потайки штрикнув сусіда пером, але мене запримітили і поставили перед строєм.

— Хочу зрозуміти, коли ти граєш, а коли живеш.

— А може, я великий актор і гра для мене — це і є життя, ти про це не думав? Театр одного актора, моноп’єса тривалістю в людське життя. На хвилю я одвертаюся від глядачів, а коли вони знову бачать моє обличчя, на мені нова маска. Геній сценічного мистецтва Андрій Шишига! Бурхливі оплески, що переходять в овації. Жити по-справжньому — це весь час бути на арені цирку, що його звуть життям. Я довго сидів за кулісами — досить!

— Що ж, поакторствуй, полицедій, боюсь лише — оплесків тобі не дочекатися, Андрію. Театр не той… Тобі б у такий театр, де одне одного за горло хапають і сльози з очей душать, як казав мій батько, що захопив трохи старого світу. Полицедій, лише казочку про попа-актора не забувай. Пам’ятаєш, перебрався піп у шкуру звіра, пішов до вдови по гроші, а шкура і приросла до тіла… — У голосі Великого Механіка не було звичної відстороненості від земних справ, а була неприхована ворожість до мене теперішнього.

— Я що, на ноги тобі наступаю? — щиро здивувався я. — Ти знаєш принцип вертепного театру? Нижча сцена — для звичайних людей, а верхня — де боги лицедіють. Так ось, ми на різних сценах: я на земній, а ти десь там, у хмарах, витаєш.

— Усім нам на ноги наступаєш, — уперто вів своєї Юрко.

— Нам? — Я холодно розсміявся. — Кожен існує осібно.

— Кожна молекула осібна, це правда, але разом вони складають тіло. Так і суспільство людей. І коли в одну з клітин вселяється мікроб, усьому тілові доводиться думати про ліки. Страшний, Андрію, не сам мікроб, не думай про себе багато, мікроб ледь помітний під мікроскопом, — страшна хвороба, яку він може викликати завтра.

— Є мікроби, яким не страшні жодні ліки! — Я озлився і наступав.

— Ти забув про реактивність організму, — дуже серйозно мовив Юрко. — Живий, здоровий організм, відчувши небезпеку, мобілізує захисні сили, і це — найкращі ліки…

— Ну ось, тепер читаєш мені лекції… Даруй, Петрова смерть вибила мене з колії. Смерть, особливо такої молодої людини, ганебна для природи. Всесвіт недосконалий, і я багато про це думаю зараз, як і ти. — Я підлещувався до Великого Механіка, не усвідомлюючи добре, навіщо це мені.

Великий Механік ніякої посади в конторі не займає, звичайний конструктор першої категорії, навіть не ведучий, самостійної роботи йому майже не доручають. Бо має безліч ідей і не має спину, дні і ночі шукає нові варіанти, але не може вибрати остаточного, його машини не життєві, бо розраховані на вищу, не сьогоднішню, технологію і на вищу кваліфікацію людей, які ті машини обслуговуватимуть. Великий Механік потрібен конторі як каталізатор, пришвидшувач розумової реакції, і тільки. Він і зовні вилюднів, лише відколи зазнайомився з Льолькою. Льолька його одягла охайно і повела до зубного лікаря, тепер він хоч слиною не бризкає на співрозмовників, ходить у свіжій сорочці і має ґудзики на піджаці. Директор ніколи не запитуватиме думки Великого Механіка про Андрія Шишигу, і все ж я запобігав у нього ласки!