Самотній вовк
Шрифт:
Одного разу Юркові вдалося затягти мене до читальні, хоч як я однікувався, наголошуючи, що всілякі розумування остобісіли за інститутські роки. Все ж я терпляче гортав підшивку «Науки і суспільства», поки Юрко прасував своїм шишкуватим чолом (був короткозорий) сторінки нової технічної інформації. Вертали з бібліотеки пізнього вечора. Назустріч поважно ступали елегантні молоді люди, мабуть, з театрів чи ресторанів, на мене падали бризки сміху (сміялися переважно жінки), а запахи парфумів проводжали від гурту до гурту, був погожий літній вечір, і вулиці довго берегли дух напахченого жіночого тіла. Я майже не слухав Великого Механіка, що просторікував про безсмертя, викладаючи власні гіпотези щодо кінечного й безкінечного: істина була поруч, бо єдина істина,
— Може, нам піти тут окремо? Мене це не обходить, кар’єри під рукою твого Прагнімака я не збираюся робити. Але я думаю про тебе.
— Ти дбаєш про мої чесноти більше, аніж я сама, — засміялася Олена, проте весело — я відчував — їй не було. — А може, ти й маєш рацію. Раптом Прагнімак уже вдома? Зробити Іллі боляче я не хочу. Коли що, я вийду тобі назустріч. Другий під’їзд, двадцять шоста квартира.
Від її слів на душі мені похололо, я ніколи не був відчайдухою. Залишати тепер контору у мої плани не входило. А в цьому домі, можливо, живе ще хтось із конторських. Плітка неодмінно докотиться до заступника директора. А позбутися мене — для Прагнімака все одно, що струсити з рукава хруща. У кращому випадку дочекається чергового скорочення штатів. Або оголошуватиме догану за доганою, і я змушений буду сам піти з роботи. Досі у конторі мене цінували, і звільнити конструктора не так легко, але я подумки лякав себе, щоб виправдати переполох: сьогодні нахабство межувало в мені з неусвідомленим страхом.
Олена змовницьки кивнула і звернула у двір. Я відчував себе певніше. Пішов повз Оленин дім — кам’яницю з високими вікнами, в таких будинках високі стелі, просторі кухні і коридори, роз’єднаний санвузол. «Коли живеш у такому будинку, завжди знайдеш, за що себе поважати, — подумав я словами Петра. — На тебе не наступають стіни, а головою не буцаєшся в люстру».
Я прогулявся по вулиці, а вже потім завернув у двір. На сходах обмацував очима бляшані ромбики квартирних номерів. Двадцять шоста квартира була на третьому поверсі. Пахло курячими котлетами. Дев’ять літер бігло від кнопки вниз: ПРАГНІМАК…
Я таки губився й ніяковів перед цим будинком, перед широкими сходами, перед оббитими дерматином дверима квартир. Так почуваєшся, коли побачиш попереду себе генерала в сірій каракулевій папасі, хоч ніякої провини за собою не відчуваєш, звільнення в кишені, ґудзики і бляха начищені, а все одно знічуєшся, — армійський спогад Петра Харлана, єфрейтора.
Олена переодяглася і була вся в ясно-червоному: спортивні брюки і светр, що тісно облягали її ще струнку постать, хатні капці, оторочені сріблястим хутром. Я переступив поріг і поклав долоні на плечі жінки. Це був щирий рух, так морозної години туляться до теплого комина. Олена зашарілася, голова її схилилась на мої груди. Я сховав обличчя в м’якому, лагідному волоссі, наче у шовковій траві, що колись росла під вікнами Петрової хати. Але ж ні, тепер я пригадав: це було таки моє почування, я вже бачив той пишний срібно-зелений кущ біля призьби, по той бік стежки, яка вела в город. У місті на нашому квітнику росли міські квіти — нарциси та тюльпани. У грудях уперше за сьогодні степліло: у мене все ще лишалося хоч щось від Андрія Шишиги.
— Ти зараз такий добрий, — тихо мовила Олена. — Я це відчуваю. Я навіть з голосу в телефоні відчула, який ти. Ти дуже химерний, і твій настрій міняється, як погода восени. Коли ти мені телефонував, ти був зовсім інший, не такий. Я навіть подумала, що тобі не дуже хочеться мене бачити. І що ти зневажаєш мене… за той вечір. На вечірці було стільки молодих дівчат, я думала, що для мене уже все минуло, і раптом у моєму житті з’явився ти. Я себе не виправдовую, я мусила б поводитися інакше, строгіше, але хіба мало я жила
— Дурненька, — з грубуватою ніжністю сказав я. — Мені було дуже добре. Це найприємніший вечір у моєму житті.
Олена підняла голову і легенько поцілувала мене, то був дуже ніжний жіночий поцілунок, без натяку на колишню чи майбутню близькість. Ми взялися за руки і зайшли до кімнати.
— Отут моє царствіє, — Олена клацнула вимикачем, стіни потонули в сутінках, лише в одному з кутків, неподалік балконних дверей, жевріла рожева, підсвічена електричною лампочкою парасоля кімнатного бару. В рожевому колі стояло двоє крісел, а між них, на висувному столику, — дві чарчини, дві тарілки з кружальцями цитрини та шинкою і дві виделки. Ми сіли на крісла. Олена відчинила дверцята бару — між дзеркальних стінок його красувалися різних кольорів і барв пляшки з напоями.
— Зараз я тебе лікуватиму. У нас завжди знайдеться пляшка коньяку, для годиться, як у кожнім поряднім домі… — В її останніх словах забриніла сумовита іронія. — Прагнімак п’є мало, але ще ніколи не повертався з відрядження з порожніми руками — він любить колекціонувати екзотичні напої. — Олена наливала коньяк з гранчастої пляшечки, світло відбивалося в темних гранях і зайчиками стрибало по руках та обличчі.
Я спіймав її руку і вдячно поцілував. Мені справді було добре. Олена зашарілася:
— Що ти, Андрійку!..
— У вас із Прагнімаком є діти?
Не мусив би так питати, але вже було пізно.
— Я схожа на жінку, яка не має дітей?
Я зніяковів:
— Ні, але ти дивилася на мене, ніби мені п’ять років.
— Мужчина, який жінці подобається, завжди для неї дитина. А ви цього не розумієте. Моєму лобуряці уже сімнадцять. Дивно, правда? Я рано вийшла за Прагнімака. Я була на другому курсі. Але син переважно у моєї мами. Там у нього окрема кімната, де він конструює якусь нечувану гравітаційну машину. Я не знаюся на техніці, а він не цікавиться моїм малярством. Коли він прибігає до мене просити грошей на якісь там конденсатори, я зиркаю на нього знизу вгору, бо він вищий од мене на голову, і запитую себе: невже це я народила?
Я попросив дозволу, зняв свій жалобний піджак, повісив на спинку крісла. Взяв у жменю крихітну чарочку з коньяком, ніжно глянув на Олену і несподівано для себе мовив звичне Харланове:
— Хай живе…
— Хай живе… — Олена розсміялася. — Ці два дні мені було дуже сумно, але я згадувала твоє «Хай живе!» і мені знову хотілося жити.
Я випив, Олена тільки пригубила і знову налила. Тепер ми обоє випили до дна. Коньяк був м’який на смак. Мені хотілося сп’яніти. Світ лагіднішав, гострі грані його розгладжувалися, і я потроху забував, як втрапив до цієї кімнати. Здавалося, що знаю Олену давно і не вперше сиджу під цією парасолею, а сидів учора, позавчора, позапозавчора і сидітиму завтра в цьому затишному рожевому лелітті.
— Я мрію побувати в погребах, де відстоюються вина, — сказала Олена. — Тільки не з екскурсією, сама. Іти, іти, а в дубових бочках — вино, що йому вже п’ять, десять, двадцять років. Напівпітьма, п’янкий дух, таємничість дозрівання і перетворення — в цьому є щось від жінки… Сорокарічної, — додала вона сумно.
у коридорі різко задзеленчав дзвоник. Стихло, а по тому — така ж глибока прірва лунких звуків. Я підхопився, похапцем одягнув піджак, зачепив ліктем відкидний столик, чарка з коньяком перекинулась, а в барі дзенькнули пляшки. Олена відкинулася на спинку крісла і стежила за мною. Я сховав руки в кишені, щоб приховати нервове тремтіння, непевно ступив до вікна. Третій поверх, старий будинок, високо. Далеко внизу темніла в плямах од ліхтарів вулиця. Зараз Прагнімак зайде — і все буде скінчено: завтра можна не з’являтися на роботу, хіба що розрахуватись і віддати ключ від Петрової квартири Великому Механіку. Під грудьми бридко млоїло од страху. Олена пошепки сказала: