Самотній вовк

Дрозд Володимир

Тут Прагнімак зиркнув на мене і, мабуть, пошкодував про свою відвертість. Обличчя його замкнулося. Я незворушно тасував на журнальному столику газети, з усіх сил зображуючи стіну, перед якою безпечно відкривати душу.

— Завідуючих відділами покличте на обговорення. Шофер хай вертає в управління і чекає на Георгія Васильовича, — голос Прагнімака був холодний і трішки ображений, ніби я спровокував його на щирість.

— Завідуючих сюди кликати чи у ваш новий кабінет? — я нахабнішав.

— Моє робоче місце тут. Ви що, не знаєте цього? — строго запитав Прагнімак. — І, до речі, я забороняю вам стовпіти біля ґанку, зустрічаючи мене чи директора. У вас немає іншої роботи?

Я мовчки вислизнув з кабінету.

Мені пригадалася сторінка з Петрового записника: «Я повісив би на Прагнімака табличку: „Обережно: принципи!“ Його не „розпринципиш“ і не підтовчеш, його — обійти. Хитрістю». І я таки обійду його (я аж заплющився і прихилився до стіни, так яскраво

спалахнув мені той майбутній день)! Мине трохи часу — за один лише день стільки досягнуто — і я із своєю справністю стану над Прагнімаком, в управлінні, або й ще вище, в міністерстві. Моя секретарка подзвонить Прагнімакові: «До вас виїздить товариш Шишига». Він стовпітиме біля конторського ґанку, щоб зустріти мене (я не заборонятиму своїм підлеглим відчиняти дверцята автомашини), а я поспішатиму, нарешті — о мить, ти прекрасна, зупинися! — я під’їжджаю до контори, виходжу з машини, недбало подаю руку Прагнімакові, а вони, всі, хто сьогодні мовчки зневажає мене, залишивши свої креслярські дошки і столи, тулитимуться до вікон. Я йтиму через кімнати відділів, кивком голови вітаючись до всіх і ні до кого, а в кабінеті директора засміюся в обличчя Прагнімакові і скажу… Ні, не засміюся, я скрушно і загадково схилю голову: «Є думка, шановний товаришу директор, омолодити керівництво контори, отже, з вами, мабуть, доведеться нам розпрощатися…»

Про всяк випадок він забіг у приймальню, лагідно обійняв секретарку за плечі. Георгій Васильович не з’являвся. І вістей з управління не було. Шишига подався у відділи.

Юрко і Льолька пасли одне одного очима. «І за які послуги держава платить їм гроші?» — уже роздратовано подумав Андрій. Не привертаючи уваги, пробрався між столів до свого завідувача і прошепотів на вухо: «Товариш Прагнімак кличе на обговорення…» Старий кивнув без ентузіазму. Шишига навіть образився, але вибачив йому: не сьогодні-завтра він піде на пенсію, його замінить молодший — хто?.. Андрій ковзнув далі, зупиняючись лише біля завідуючих відділами. Петро Харлан робив інакше. Коли директор чи Прагнімак збирали завідуючих відділами, про це знав увесь загал. Петро грався в «наського» хлопця, він ступав між столів з незмінним вищиром міцних селянських зубів, у його з’яві було щось карнавальне.

«У виробленім мною ритуалі є елемент вибраності і втаємниченості, спілка вищих, — самовдоволено подумав Андрій Шишига. — Я — посланець, що збирає однодумців. Пароль — приналежність до людей, які піднялися над натовпом. Ви, товаришу Харлан, попри все — селюк. Ваші ноги певніше почувалися на ґрунтовій дорозі, аніж на полірованих сходах. Полірований граніт лоскотав вам п’яти, і ви втрачали орієнтири. Ваша практична спроможність не відповідала вашій теоретичній базі. Зирячи з мансарди печерської кам’яниці, ви подумки завойовували Київ, але щойно ступили на землю — підковзнулися. Я не підковзнуся…»

Зазирнувши до кабінету Прагнімака, Шишига з полегкістю передихнув: той був сам. Він зробив дуже серйозне обличчя:

— За дві хвилини усі зберуться.

Прагнімакові, мабуть, було б ліпше, якби він зовсім не з’являвся перед його очі. Шишига відчув це з незатишної тиші, яка повисла в кабінеті, щойно він переступив поріг. Прагнімак побачив у ньому те, що снилось чи привиджувалося Андрієві ночами. Але він знав: програє, якщо зараз піде од Прагнімака.

— Ви хотіли послухати мої думки з приводу виробничого процесу…

— Ну, я думаю, це не так спішно? Ось будуть профспілкові збори. Для початку вам треба на них виступити. А поки що…

Достеменно, він хотів відіслати Шишигу, вигадавши якусь нагальну справу. Але запізнився на чверть секунди! До кабінету заходили завідуючі відділами. З Прагнімаком віталися, його обступали, і Андрій перестав муляти очі. Скромно усівся за журнальний столик, поклав перед себе аркуш чистого паперу, авторучку — то був лише помічник, писар, літописець, але всі мусять бачити, що він — при ділі, потрібен тут, що без нього не можна. Непомітно для себе вони змиряться з його присутністю.

Тут Шишига знову, як учора в директоровій машині, усвідомив свою приналежність до чогось більшого й значимішого, аніж він сам. Це було почування гостре, хтиве, почування вибраного. Жодного звуку не проникало з конторських кімнат. Шерхіт слів, як шерхіт паперів, кожен щось казав, поважне, рівне, значиме, а він удавав, що нотує кожне їхнє слово. Насправді ж Андрій малював квадратики, до граней яких тулилися прямокутники (вони виростали, як росте кристал, у химерні, лусткі побудови), а бачив лише Прагнімака і чув лише його голос.

…Я не придумав нічого іншого, як вклепити очі в Прагнімакове обличчя і повторювати про себе: «Мені слово! Мені слово!..» Харлан хвалився, що може в такий спосіб змусити людину до найпростіших рухів. Він прочитав усе, що міг дістати, про гіпноз і часто вправлявся у своїх гіпнотичних здібностях: ішов позаду людини й подумки наказував спіткнутися або ступити вбік і дати йому дорогу. Коли я випадково перечеплювався, йому вистачало тихої радості на добрий тиждень.

А може, я перечеплювався не випадково?.. У Пакулі старі люди досі вірять у відьомства та різні намови, і ця віра підсвідомо жила в Харланові. «Мені слово! Мені слово!..» — пристрасно нашіптував я, а очі аж вибалушилися од напруги. Я ще не знав, про що говоритиму. Єдина куценька ідейка крутилася в голові: переставити столи й дошки для креслення, аби в кімнатах сиділи та стояли спинами одне до одного. Але я вже, як і Петро до падіння на сходах, вірив у щасливий випадок, у свою зірку. Немає значення, що говорити, головне — нагадувати про себе. «Хіба моє життя, починаючи від Харланової смерті, не є суцільною імпровізацією, тобто творчістю в процесі виконання, як трактує словник?» — подумав мимохіть.

І Прагнімак зупинив на мені голкуватий погляд:

— Ви щось хотіли сказати нам, товаришу Шишига?

Я склав, а далі розгладив папірець, спроквола підвівся, обіперся пучками пальців на край журнального столика. Це була поза Георгія Васильовича. На першім слові я різко випростався, заклав руки за спину (це теж була калька з рухів нашого, уже, мабуть, колишнього, директора). Дивився у вікно, але краєм ока бачив Прагнімака.

— Шановні товариші! — Голос якомога глибший, серйозніший. — Мені не зовсім випадає виступати перед досвідченими колегами, що зібралися в цьому кабінеті, можна сказати, на дуже важливу нараду. Але я багато думаю, особливо зараз, на новому скромному місці помічника директора (хай усі знають — поки нема наказу, утвердитися в їхній свідомості як помічник директора!), як би зарадити недисциплінованості окремих рядових працівників контори. Я думаю, товариші, що нам час звернути серйозну увагу на наукову організацію праці, прислухатися до голосу науки. А це значить, що треба враховувати в нашій узагальнюючій діяльності (як значимо звучить — я на мить навіть заплющив очі, аби Прагнімак, що пильно дивився на мене, не запримітив глузливого посміху)… в нашій узагальнюючій діяльності, я ще раз підкреслюю це, товариші, психологічний фактор. Так, саме психологічний, ми досі його недооцінювали, треба це щиро визнати. Що ж, на помилках вчаться, не помиляється лише той, хто нічого не робить. Між тим наука про організацію праці, досвід вітчизняний і частково зарубіжний вчать, що найпростіші заходи часом дають несподівано разючі результати. Але які ж мої конкретні пропозиції, товариші? Для початку пропоную здійснити найелементарніше: поставити столи і дошки у кімнатах так, щоб рядові працівники сиділи одне до одного спинами, а відділи були відокремлені широкими проходами, в яких стоятимуть столи завідуючих. Уже одне це, за моїми підрахунками (я зиркнув на розмальований гірляндами квадратиків та прямокутників аркуш паперу, і страх раптом збаламутив душу: а що, як Прагнімакові заманеться попросити у мене цей папірець, і він побачить замість слів та цифр?)…за моїми підрахунками підвищить продуктивність праці на 13,7 відсотків (Прагнімак кохався у точних цифрах). При такому розташуванні столів листи ватману ітимуть наче по конвейєру (тут мене знову благословило на ідею, блискавична і слушна думка, я таки талановитий імпровізатор!). Так, товариші, наче по конвейєру. Я мислю це (Прагнімак із пильною зацікавленістю дивився на мене) як підготовку до нашої майбутньої принципової реорганізації — маю на думці впровадження у виробництво конвейєра, звичайнісінького, на зразок заводського, конвейєра, певна річ, належно модернізованого, вдосконаленого (я відчув, що мене щось непокоїть, муляє, це був чийсь настирливий погляд. Ковзнув очима по обличчях присутніх — мій завідуючий, за п’ять хвилин пенсіонер, сховавши підборіддя в пригорщі, з якимось неприємним сумом та зосередженістю дивився на мене, а може, крізь мене, і це дратувало) конвейєра… (я спіткнувся на слові через той погляд), який примусить кожного віддаватися конторі сповна, а не відсиджувати під її дахом належні години. За моїми підрахунками, це нововведення (сивоголовий так само дивився крізь мене, ніби я був привид) підвищить продуктивність праці на, — я зазирнув у розмальований папірець, — 37 відсотків. Так, товариші, на тридцять сім! А це, як на мою думку, відкриває перед нашою проектноконструкторською конторою нові великі перспективи…

Я ковтнув останні слова й сів, радий, що виковзнув з-під надокучливого погляду. Починаючи промову, мав намір закінчити лозунгом, бадьоро та оптимістично і зараз страшенно лютився. Майже не приховуючи злості (у лісі пахло людиною, вовк ошкірився і припав до сухого листу), я поглянув на свого колишнього зава, мов на смертельного ворога, але він уже опустив очі в папери.

— Товариші! — Прагнімак підвівся з-за столу. — Мені здається, що ми не повинні нехтувати думкою нашого молодшого колеги. Звичайно, його пропозиції наївні, схожі на байку, де оркестранти міняються місцями, ви пам’ятаєте, що з того вийшло, але в них є головне — бажання пошуку. Ми стоїмо перед необхідністю докорінно перебудувати нашу роботу, так би мовити, узгодити наш пульс із пульсом науково-технічної революції. Найближчим часом ми зберемося усім колективом і будемо дуже серйозно про це говорити. А поки що перейдемо до наших поточних справ…