Самотній вовк
Шрифт:
— Пробачте, — Шишига змовницьки нахилився ближче, голос його тремтів од збудження, — а такий обмін у принципі можливий?..
— Різні обміни бувають. Іноді сам дивуєшся: і чого люди обмінюються? Ось, будь ласка, квитанція, сплатіть в ощадній касі. Якщо не встигнете до сьомої, прийдете завтра.
Я вибіг з обмінного бюро на бульвар і підтюпцем подався у бік найближчої ощадної каси. На вулицях було повно людей. Я наштовхувався на перехожих, вибачався, якщо встигав вибачитись, а то й мовчки чухрав далі. Я мусив усе оформити сьогодні, хоч і не міг пояснити собі, навіщо поспіх. І встиг. Повернув реєстратору квитанцію зі штампом ощадної каси, натомість одержав картку-перепустку і гулькнув до картотеки.
…З картотеки я вийшов останній, власне, не вийшов, а мене випровадив чоловічок у круглих окулярах
Був тихий осінній вечір, у ярах Ботанічного саду гусли сутінки, гострі запахи лісової землі, прілого листя сколихнули мене. Я, жартуючи, клацнув зубами, звук був гучний і характерний, ніби зачинилася пастка з тугою пружиною, перехожі подивовано косували очима. Не протверезівши гаразд після мікроклімату картотеки, я п’янів знову, тепер уже од лісового духу.
Зовсім не пригадую, як полишив людну алею і скотився в урвище, де вже було поночі. Тіні та запахи дражнилися, і я гнався за ними попід молодим горішником та дубняком, ледь не наздоганяв і вже вільно, не стримуючи себе, клацав зубами. Почувався дужим, як ніколи, забув про втому, гасав із кутка в куток Ботанічного, завбачливо обминаючи освітлені алеї. Я був ніби в загоні, за огорожу якому слугували лискучі, під парасольками ліхтарів, стрічки асфальту. Раптом наполоханий дівочий вереск перетнув мені дорогу, я завмер під вільхою і лише згодом наважився визирнути. У присмерках я бачив, здається, краще, ніж удень. Двоє, він і вона, сиділи на лаві, під крутосхилом. Вона обвила йому шию і тремтячим голосом сказала:
— Там хтось є. Я боюся. Ходімо звідси…
— Дурненька… У саду ще повно людей, хтось і тут швендяє. Що нам до них! Ти любиш мене?
— Люблю…
Яке там кохання, скаженів я в темряві, самі літературні штампи, що їх начухрали з книжечок людці, є лише бажання і невтолена пристрасть! Не стримався, щось лихе закричав: з моєї широко роззявленої пащеки вихопилося гарчання. Чорною поторочею проскочив я повз скоцюблених од страху закоханих і з розгону вигулькнув на залитий білим світлом асфальт. Лише тут я прийшов до тями, поправив краватку, обтрусив землю з колін і поспіхом майнув з-під здивовано-наполоханих людських очей.
Було десять хвилин на восьму, часу для академічної бібліотеки замало, я міг ще встигнути до студентської читальні, у зал періодики, але там легко зустріти Великого Механіка. «А втім, може, він із своєю Льолькою тішиться безхмарним сімейним щастям», — подумав іронічно. На крайній випадок, щось вигадаю. Скажу, що за його прикладом закохався і поспішаю на побачення. Я вибіг на Володимирську і пострибав по крутих сходах університетської бібліотеки угору.
…Коли за чверть години я вертав назад, насмикавши з останніх номерів спортивних газет чужих думок про перспективи футбольних команд у нинішньому сезоні, аби було з чим стати завтра перед очі Георгія Васильовича, побачив раптом між другим і третім поверхами бібліотеки Великого Механіка, що замислено плуганився назустріч. Я блискавично заналізував ситуацію і, не випускаючи поруччя, що його міцно тримався тепер на гранітних крутосхилах, метнувся угору та припав за виступ стіни. Юрко пройшов мимо і зник за дверима читальні для науковців. Я з полегкістю передихнув і залишив бібліотеку: тільки й було часу, аби добігти до оперного, узяти квиток і зайти до театру.
І раніше, до Харланової загибелі, Шишига зрідка навідувався до оперного. Квиток брав найдешевший — на балкон. Там було порожньо, хіба кілька студентів бовваніло над червоним бар’єром. У першому антракті він бродив порожнім фойє, між колон, полохаючи по кутках молодят, що цілувалися. У другому антракті сходив на поверх, де буфети, і випивав п’ятдесят грамів коньяку, закусуючи шоколадною цукеркою. У Голосієво повертався з відчуттям, що недільний вечір провів приємно.
Сьогодні дешевий квиток на балкон не годився — Андрій купив найдорожчий, у середні ряди партеру. У фойє вже було безлюдно, оркестр
У залі було шумно — аплодували оркестрантам. Під той ляскіт я прошмигнув на своє місце і зручно вмостився у кріслі. Оркестр знову заграв. Поповзла угору завіса, оголивши картонні дерева, хащі, тюлеві тумани — сьогодні, як ніколи, я був тверезий і не колінкував перед жалюгідною ілюзією, що її сплели руки декораторів. Я заплющив очі, у партері було тепло і присмерково. До антракту — хвилин сорок, я міг трохи спочити після напруженого дня. Солодке забуття напливало на мене. Я не спав, але й не реагував на зовнішні подразники, як сказав би Великий Механік, перенапружені нерви розслабилися, шлунок спокійно, діловито перетравлював вечерю. Я прислухався лише до його приємної роботи, раз по раз різко повертаючи убік голову та клацаючи зубами. Це був інстинктивний рух поза моєю волею, я і завважив його, коли відчув на собі здивовані погляди сусідів.
Відгорнув сіру пелену, що оповила мене, і побачив голі плечі жінок у відблисках з оркестрової ями, голови глядачів, наче пні на просіці, крижану гірлянду люстри, яка звисала зі стелі, і обличчя, в присмерках наче підсвічене місяцем латаття на воді. Я знову заплющив очі — утома брала своє. Але тепер я не міг відмежуватися од музики, що підступно тривожила приспану свідомість, а то зненацька нападала, баламутячи мене картинами свавільними, дивними.
То видавалося мені, що я у пущі — тьмяній, вогкій. Десь угорі шумить верховіття дерев, а тут — сумирний затишок. Я лежу у заглибині, що її сам вирив під поваленим грабом, і так мені добре, як не було вже давно, а може, й ніколи. Гомін лісу навіває дрімоту, я радо віддаюся її пестощам. Раптом вихор злих, приголомшливих звуків падає на мене, тривожно голосить флейта, похмурі акорди струнних, десь далеко на узліссі сурмлять пересторогу сурми, і вже дрібно рокоче барабан у глибині оркестру; він доносить людський дух, запахи заліза і пороху, м’язи мої напружуються, я шкірю зуби і деру кігтями лаковані бильця крісла, сурми звучать усе ближче, вони кличуть до борні за життя, я схоплююся на ноги — і цієї миті мене люто штовхають у спину:
— Врешті-решт, ви ж мені заважаєте…
— Та він п’яний, хіба не бачите? — злий шепіт із сусіднього ряду. — І навіщо п’яних пускають до театру!
Я отямлююся, сиджу рівно, статечно, але за якісь хвилини тепло і присмерки знову вколисують мене…
Розбуркали мене остаточно гучні оплески, що нагадували постріли під зеленим склепінням лісу. Вони дедалі частішали і зливалися у безладну стрілянину, ніби ліс уже оточено і мисливці полохкають звіра сліпими залпами, женучи його до стрільців, що причаїлися на вовчих стежках. Я різко випростався, сповнений тривоги й страху, шарпнувся убік — сусіда по кріслу ледве встиг підхопити свої окуляри. Без окулярів він був смішний і безпорадний. Я весело клацнув зубами біля його обличчя. Тоді, наступаючи на ноги, перечіплюючись об коліна, рвонув до виходу. Зала поступово наповнювалася світлом…
У туалетній кімнаті вмився і витер обличчя хусткою — холодна вода привела до тями. Лиш тепер зрозумів, що там, у залі, накоїв дурниць, привернув до себе увагу. Зупинився біля дзеркала, спробував дати лад обличчю. Воно підкорялося найменшим вольовим зусиллям, а ще ж допомагав пальцями, ніби мав справу з пластиліном чи гончарною глиною. Обличчя, ніби на замовлення, ставало енергійним, бадьорим, як у простецького, рекламно щирого, «наського» хлопця. Після кількох репетицій елегійний смуток сповивав моє високе чоло, а куточки губ меланхолійно опускалися. Я місив свої пухкі щоки, зсовував до перенісся брови — і вочевидь народжувався новий Шишига: серйозний, заглиблений у себе, внутрішньо складний — жінки так полюбляють індивідуальність! А в очах — утома і затаєна пристрасть…