Самотній вовк
Шрифт:
Але вже час було їхати. Досі я любив подорожувати трамваєм, бо трамваї не поспішали. Сьогодні ж шукав очима зелений вогник таксі, ніби мав якісь невідкладні справи. Зупинився на розі вулиць, де вдень, коли їхав на похорон, перед мої очі явилася машина. В мені жила нахабнувата певність, що й тепер таксі одразу ж з’явиться. «Поки я вірю в себе, весь світ у мене вірить», — любив повторювати Харлан. Він губився перед єдиною людиною — Великим Механіком. Але про цю його слабкість не здогадувався ніхто, окрім мене. Бо Харлан тримався перед Юрком дуже гонористо. Якось ми з Великим Механіком затрималися після роботи, а коли вийшли, Харлан величався на ґанку контори:
— Я підвезу вас! Маю відбути ділову зустріч у ресторані «Вітряк». По мене прийде управлінська машина.
Справді, через кілька хвилин до контори підкотила
— Мені близько, я — в бібліотеку. До завтра, хлопці!
Він почалапав, худий, довготелесий. Харлан закурив, щойно ми рушили, і злостиво сказав:
— Сіряк, а корчить із себе…
— Кожен по-своєму божеволіє, — відповів я своїм улюбленим прислів’ям, і ми примовкли. Я ж то знав, що Петро час від часу пригощає управлінського шофера, і парад на мене не справив враження.
А одного разу Петро з Великим Механіком таки добряче почубилися. Пам’ятаю, Харлан з таким сяючим обличчям забіг до кімнати, що ми навіть не запитували, як завжди, коли хтось із нас носив креслення на підпис: «Ну що, побили?» Петро хвацько ляснув ватманом об стіл завідувача відділом:
— Могоричеве діло! З «ліхтарем» проштовхнув! (Нашою конторською мовою це означало — з помилкою.) Заходжу до директора — Георгія Васильовича нема. Я — до новенького заступника, до Прагнімака. Обходжую його, як наречену. Ну, ставте підпис, кажу. Яка різниця, мовляв, директор чи ви? Ваш підпис навіть авторитетніший для управління. Ну, він і розм’якнув… Що лестощі з людьми роблять! Георгій Васильович з таким «ліхтарем» провіз би мене на вороних… Учись, Механік!
І тут Великий Механік, завжди тихий, заглиблений у свої креслення, трохи аж звихнутий, вибухнув:
— Знайшов чим хвалитися — підвів нову людину! Він тобі повірив, підписав, а ти…
Петро покрутив пальцем біля скроні, мовляв, ненормальний ти, Великий Механіку, і мовчки зник: він не любив розголосу…
Таксі тихо підпливло до мене. Я не здивувався, я вже звикав, що добрий чи злий дух дбає про мене. Я поставив валізи в багажник, і ми рушили, пробираючись крізь вуличні вогні. У машині було просторо, я розкинув руки, а голову поклав на спинку сидіння. У таксі, особливо якщо ти сам і можеш вільно розлягтися, якщо ніхто не штурхає тебе під боки, треба ні про що не думати, а пити кожну секунду скупими ковтками, як гурмани п’ють каву. Але сьогодні я був гідним жалю провінціалом, що хлище чорну каву, наче молоко, з великої склянки. Я поспішав жити, суєта запрягла мене. Я тривожився, чи не залишив серед книжкового непотребу (я вже давно, окрім детективів і пригодницької фантастики, нічого не купую) брошурки з онкології. Великий Механік позичав її на два вечори, але я не поспішав уболівати за тілесне здоров’я людства, розтрачуючи власне на серйозне читання вночі. У брошурці йшлося про антигени, які з’являються в крові, коли організм старіє чи знемагає у боротьбі з хворобами, антигени руйнують кров, підступні антигени… гени… Прагнімак завтра вранці повертається з відрядження, Георгій Васильович просив послати на аеродром машину, але буде краще, якщо я сам зустріну заступника директора, так вчинив би Петро. Прагнімак недолюблює мене, але недолюблював і Харлана. Георгій Васильович — лише загальне керівництво, а поточні справи вершить його заступник, і якщо я не загнуздаю Прагнімака, доведеться позавтра перевозитися назад, у Голосієво, бо Петрову квартиру віддадуть Великому Механіку з Льолькою, вони у суботу беруть шлюб. Що ж, це було б справедливо, гуманно, як сказав би Харлан, але справедливість — умовна річ, що справедливо для Юрка та Льольки, для мене обернулося б поразкою…
З Прагнімаком я побуцався скоро по його з’яві в конторі. Я саме захопився детективними романами. Кресляр із мене стопроцентний, я виконував денну норму за п’ять-шість годин, а тягти плуга за сусіда — вибачте. Я клав на стіл ділові папери — робоче тло! — книжку примощував у відчиненій шухляді й до кінця дня поринав у світ запаморочливих пригод.
Якось мене пробудила од споглядання чужої мужності та непосидючості дивна тиша у кімнаті. Я підвів голову і стрівся очима з Прагнімаком. Заступник директора стояв на сходах, милуючись із моєї натхненної праці… Худорляве напружене лице ще берегло
— Я вкорочую собі віку, аби тут хоч щось робилось, а вам нудно, розважаєтесь…
Я чекав догани. Але минулося. Тільки ще довго, коли ми випадково зустрічалися, обличчя Прагнімака смутнішало.
Шишига розрахувався з таксистом і був уже на четвертому поверсі, коли поверхом вище задзеленчав телефонний дзвінок. Прискорив ходу, ніби це йому мали сьогодні дзвонити в дуже нагальній справі. Але валіза була важкувата, і коли він причвалав до дверей Харланової квартири, телефон замовк. Дістав ключ. Автоматичний замок клацнув за його спиною, це був вкрадливий звук пастки, що раптово зачинилася. Двері з коридора до кімнати засклені, і крізь скло бовванів стіл, на якому нещодавно стояла труна. У ванні чи на кухні монотонно крапала вода, і десь хтось, мабуть, у сусідній квартирі, ходив: порипував паркет. Андрій тремтячою рукою пробіг по стіні. Нарешті пальці намацали пупок вмикача і…
Тут хлюпнули у мою наполохану душу давні, ще сільські, пакульські перекази про мертвяків: і душа померлого, що сорок днів бродить по хаті, ночує під сволоком та п’є воду з мисочки на покуті, і відьмаки, які виходять опівночі з могил пити людську кров, і вовкулаки, що вселяються в живих людей, — різне поганське страховиння. А потім проявилися несподівано легкі і точні думки про себе та Прагнімака. Не підлабузництвом, тим більше не лестощами завоюю я прихильність заступника директора. Будь-що треба переконати: мовляв, мені, як і йому, болить усе конторське. І, мовляв, я здатен принести конторі більше користі, ніж хто інший…
Нарешті я увімкнув світло: звичайно, ні в коридорі, ні в кімнаті нікого не було. Стіл стояв не посередині, як мені привиділось, а між книжковою шафою та вікном. Підлога блищала, ніби щойно натерта. Петро любив лискучі підлоги. У відчинене вікно пливло з поля свіже повітря. Ніщо не нагадувало про недавній похорон. Тітки перед від’їздом прибрали в квартирі…
Навшпиньки перебрів кімнату і сів до журнального столика, на якому синів телефонний апарат. Було зовсім тихо, навіть вода перестала крапати. Я ще раз, уже уважніше, обвів поглядом кімнату. Стомленим не почувався. Мусив щось конче робити, але не знав що. Перебрав подумки клопоти останніх днів, до Петрової смерті. Нічого, вартого уваги саме сьогодні: давно не одписував матері, збирався пошукати теплого светра, я любив тепло, а вже осеніло, планував піти на двосерійний пригодницький фільм, про який вичитав у рекламному бюлетені. Усе те — ніби з іншого життя, ніби не Харлан помер, а я, Андрій Шишига.
Гарячково згадував, чим клопотався в останні дні Петро. Цього вечора моє життя поволі зросталося з життям Харлана, що обірвалось так неждано. Учора я думав, що це випадковість або чиясь зла воля: хвилина, коли я узяв з холонучих рук Харлана теку і поніс до приймальні директора. Але є закономірність у таких несподіваних порухах душі. Я дістав з-під апарата Петрів записник (я ж і поклав його під телефон, коли тітки забирали після похорону одяг: вийняв з кишені робочого костюма). Хвилюючись, перегорнув сторінки, помережані чітким, каліграфічним почерком. Ніби гортав свого старого, напівзабутого блокнота. Було багато телефонних номерів, імен, прізвищ, адрес. Останній номер записано учора чи позавчора, чорнило ще не вицвіло. Самі цифри — ні імен, ні адреси. Але номер підкреслено двічі і поруч — три знаки оклику. «Чому я не можу дозволити собі маленької примхи — подзвонити сьогодні, зараз же, по цьому номеру?» — подумав я, усе ще не бажаючи признатися самому собі у власнім перевтіленні. Я відкинувся в кріслі і набрав номер. Відгукнувся м’який жіночий голос.