Самум (збірник)
Шрифт:
– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Віка. – Повернення в професію?
Ірина звела підборіддя:
– Будемо. Наливай.
Поки Віка поралася на кухні, Ірина пройшла до суміщеного санвузла найманої квартирки-офісу. Сіла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеєний скотчем. У згортку лежали таблетки – всього п'ять штук.
– Не смій, – сказав демон.
У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.
Ірина пустила воду
– Я серйозно, – сказав демон, – ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертої ранку.
– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.
– Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.
Ірина засміялася.
– Відьмо, – сказав демон. – Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?
Ірина потяглася губами до таблетки.
Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід – як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.
Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.
– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?
– За що?!
Її руки знову потяглися до волосся.
– Вистачить!
– От і молодець, – демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.
– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!
– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.
– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.
Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.
– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.
На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…
Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.
– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність
– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.
– І що?
– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?
– Тобі погано? – Віка насупилася.
– Я втомилася, – зізналась Ірина.
І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.
– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.
– Нікуди. А що?
– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!
– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?
Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.
– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?
– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.
– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.
– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…
– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.
– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…
– Погуляти захоче?
– Яке там! У неї стільки уроків…
Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:
– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…
– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.
Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:
– Та ясно… Я поки жива – зароблю…
Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…
– Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!
– Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.
– А як же ти?
– А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.
Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:
– Цей мужик десять тисяч залишив!
– І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.
Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече: