Самум (збірник)
Шрифт:
– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;
Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…
Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.
– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.
– Ірина? – заговорила дівчина
– Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.
– Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.
– Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…
– І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.
– Е-е, – сказала Ірина.
– Я вас ніколи не забуду.
І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.
– Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.
Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.
– Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?
– Ніхто.
– Тоді чому ти її врятував?
– Це ти її врятувала.
– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?
– А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.
Ірина проковтнула клубок:
– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…
– Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.
Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.
– Де це має статися?
– Не знаю.
– Хоч щось ти знаєш конкретно?
– Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.
Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:
– Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?
– Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?
– Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.
– Допомогти тобі?
– Сама впораюся.
Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула
– Фігня, а не адреса, – буркнула Ірина.
– Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…
– Або пишу, що в голову стукне.
– Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!
Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці – прокляття. Зателефонуй мені».
Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення – можливо, в нікуди.
– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.
– І що тоді робити?
Демон мовчав.
– Ти знав, що в базі немає його телефону? – раптом запитала Ірина.
Демон мовчав.
– Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…
– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися – не став би бруднитися!
– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила відьма.
– Саме так, – демон пройшовся по кухні.
Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».
Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.
– Принаймні скринька існує, – сказав демон.
«Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»
– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.
«Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.
Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…