Самум (збірник)
Шрифт:
– Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?
– Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.
Віка зітхнула:
– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?
«Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».
– Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.
– Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. –
Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:
– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.
– Ага.
– Якщо стане погано – викликай «швидку».
– Ага.
– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…
– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!
– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.
І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.
Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.
– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.
– Фотографія, – нагадав демон.
Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.
Багатозначний жест.
– Ну і?
– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.
– Як це – хтось із них?
– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.
– Краватка з Міккі Маусом?!
– Що, ніколи таких не бачила?
Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.
– І що ти від мене хочеш?
– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.
– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.
– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.
Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.
– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш
– І Міккі Мауса…
– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.
– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.
– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.
– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…
Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:
– Ряту…
Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.
– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?
Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.
– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…
Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.
– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.
– Двоє очей – розкіш…
– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!
Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.
– Візьми фотографію, – скомандував демон.
Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.
– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?
– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.
– Брешеш.
– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…
– Лицеміриш, – гірко визнав демон.
На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.