Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
Метелецький далі собі читав текст у мікрофон, та Ігор майже не вслухався у ті дивні розмірені рядки. Навколо тупцялися колеги, їхні запилюжені черевики проходжувались перед самим його обличчям, а він лише повільно й розмірено піднімав та опускав своє тіло над підлогою, подумки рахуючи: чотири-п'ять-шість-сім-вісім…
«Що ж це зі мною коїться? Що робити? Як урятуватися? Як перетривати? Чекай, подумай про все спокійно… Якщо це справді хвороба, то крім плямок на повіках мали б бути ще якісь ознаки. Ну звісно, коли людина захворює, вона робиться слабкою, має підвищену температуру. Їй хочеться лежати й спати, спати… Ось ти зараз уже двадцять другий раз відтискаєшся від підлоги. Слабкості ти не відчуваєш. Спати тобі не хочеться. Температура
До нього ніби з-за стіни знову долинули слова, що їх монотонно бубонів у мікрофона режисер:
…ні розмовлять з ним, ні у дім приймать його Не вільно, ані спільно з ним молитися, Ані приносить жертви й омиватися, А гнати від домівок, як провинника Тієї скверни, що заполонила нас, — Таке нам бог піфійський дав провіщення, І от стаю тепер я в поміч богові… [7]На цих словах режисер Метелецький раптом закашлявся, відвів мікрофона від обличчя, потім взагалі відклав його й підвівся. З кишені брюк витяг носовичка, розгорнув його, дбайливо приклав до носа і протяжно висякався. Актори на сцені припинили рух і обернулися до свого керівника.
7
Фрагмент Епісодія першого «Царя Едіпа» в перекладі Бориса Тена.
— Та-ак! — протягнув він, відірвавши обличчя від хустинки. — Перерва! Я маю попрацювати з текстом. Ви ж самі розумієте, там треба дещо поправити. Бо ж бачите, там знову є оте «молитися», потім, як воно там?.. «у поміч богові». З цим потрібно ще попрацювати. Поки що всі вільні!..
Актори потяглися за лаштунки. Ігор сів, поворушив з боку на бік передпліччями, розганяючи втому після відтискань. Одразу ж відчув, як насправді холодно в театрі. Промозклий і водночас затхлий дух струменів і з-під сцени, і з усіх кутків зали для репетицій.
«Треба щось придумати, якось і далі приховати ці плямки. А потім видно буде. Страх потрібно тамувати. Найкраще не думати про нього. Не думати, і все. Але ж кожної секунди пудра на повіках може стертись, і тоді… Накинуться всі разом, не відіб'єшся. Свої ж, друзі, колеги, співробітники, розірвуть, потопчуть, знищать. Який жах…»
Зігнувся наперед, кілька разів дістав долонями носаків черевиків. Хитнувся назад, зробив місток, потім, крекнувши, звівся на рівні. Все це — щоб зігрітися.
«Стоп! А хіба не жах — лежати на холодній підлозі й відтискатися від неї, доки режисер бубонить у мікрофон ті незрозумілі рядки? Він, звісно, керівник, йому видніше… А хіба не жах — це місто, пронизане брудними трамвайними коліями, переповнене півкруглими, критими руберойдом дахами ангарів і цехів, безликими будинками з сірого бетону й викришеної коричневої цегли? Ці люди на трамвайних зупинках, сторожкі й напружені, готові кожної миті кинутись на першого зустрічного, щойно зауважать у нього на очах маленькі червоні… О-о-о, знову згадалося! Треба щось робити… Потрібно щось придумати!..»
Схаменувся, що вже йде коридором у бік своєї гримерки, приплющивши очі, — так було краще видно. Всі зайві деталі кудись поділися, бачив лише стіни і підлогу, та й то не детально, а як перпендикулярні суцільні площини з вузькими провалами дверей у вертикальних. Дійшов до гримерки, розплющив очі. Зір змінився. Розстебнув куртку, знайшов у кишені ключика, відімкнув двері й, зробивши крок, сів на рипучий стілець. Перед собою у потрісканому трюмо побачив стомлене бліде обличчя з повною відсутністю будь-якого виразу на ньому. З кишені видобув сигарету, припалив і струсив попіл у закрутку від пляшки «Горіхової»,
Розплющив очі. Струснув головою. У шлунку запекло. Хотілося їсти та пити. Сковтнув слину й зусиллям волі подолав нудоту, яка підступала з грудей до горла.
У двері гримерки щось ніби пошкреблось. Забичкував сигарету в закрутку, встав зі стільця, визирнув. За дверима, дивлячись знизу вгору своїми великими очима, стояла Лариса.
— Можна?..
— Заходь, — він здивувався й не здивувався водночас. Відступив на півкроку — місця у гримерці ледь вистачало на одного. Лариса протиснулась досередини й нерішуче спинилась біля стільця. Ігор причинив двері, помахав рукавом у повітрі, розганяючи залишки диму:
— Сідай, — показав дівчині на стілець.
— Ні, я не буду!.. — Лариса смикнула обличчям догори, усміхнулася, проте очі лишалися серйозними, рішучими й ледь-ледь зляканими. — Я прийшла вам подякувати.
— Мені? За що? — Ігор відступив від дверей і тепер стояв до дівчини впритул, а щоб не притискатися тілом до тіла, мусив навіть трохи відсторонитися назад.
— Ви вчора… Ви ж мене врятували! — В очах у дівчини поменшало переляку, але натомість, здалося, зблиснули сльози, й вона змахнула головою, після чого знову спрямувала свій погляд згори донизу, обличчя в обличчя. — Я хотіла вам купити пляшку, але зараз грошей не маю. Дочекаюсь платні — і тоді неодмінно!
Лариса зробила навіть не крок, а крихітний рух у тисняві гримерки й раптом різко і сильно пригорнулась йому до грудей. Він спершу відсахнувся, та потім, зрозумівши, що відступити тут просто нікуди, обійняв дівчину за плечі. Знітились одразу обоє, тож Ігор наступної миті протиснувся до свого стільця й сів, так хоч трохи збільшивши простір. Лариса ж відступила на чверть кроку, майже сперлась плечима на двері й усміхнулась:
— А поки що… я хочу вам дещо показати… тобто не показати, а… прочитати… продекламувати… — Вона явно набиралася сміливості. Руки тримала перед собою долонями вперед, неначе збираючись чи то кинутись в обійми, чи, навпаки, відбиватися, відштовхувати його від себе.
— Ну-у-у… — протягнув Ігор, лівою рукою видлубуючи із закрутки зібганого недопалка й розпрямляючи його. Правою в цей самий час він шукав сірники, які, мов на зло, десь поділися. Ніяковість оповивала тіло гарячою млістю.
Лариса знову підступила до нього — не на крок, лише на кілька сантиметрів.
— Ось… Слухайте!.. Тільки ви не перебивайте. І не смійтесь, добре?
Ігор кивнув і прикусив недопалка куточком рота.
Дівчина картинно закотила очі під лоба, зосереджуючись:
— Узяв мене за руку… Ні, не так. Ага, ось так!
Узяв моє зап'ястя і затис, А потім відійшов десь так на відстань Руки, і другою, немов прикривши очі, Вдивлявся в мене пильно, ніби мав На думці малювати. Й так стояв, Здається, довго, після чого руку Мою потряс і три рази кивнув Мені, при цьому болісно зітхнувши, Так, ніби щось у ньому розірвалось. Тоді мою пустивши врешті руку, Він повернувся, та через плече Не зводив з мене погляду, відходив, Та все ж дивився в мене, ніби знав Наосліп шлях за двері. Так і вийшов [8] .8
«Гамлет», монолог Офелії, переклад Ю. Андруховича.