Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
Отак! Зовнішньою стороною ступні правої ноги ти наштрикуєшся на щось хистке й гостре! Біль пронизує всю ногу до коліна. Металевий штир, що його вставили до каналізаційного люка, аби хоча б так означити відсутність кришки на ньому, пропорює твою гомілку від кісточки й майже під коліно, закручуючись усередину плоті! Біль б'є тебе під самі груди, і ти, задихаючись, валишся на бік, намагаючись висмикнути з ноги іржавий і мокрий шматок металу!.. А він ще й глибоко уп'явся і вилазити хоче не дуже, опираючись і чіпляючись за твою болісну й вражену плоть, прошуровуючи твою свіжу рану вздовж і в глибину, туди й сюди, бо ніяк одразу не вилізе, не вийде з тієї шпарки, яку зробив сам для себе, щойно увійшовши. Він застряг щільно і міцно, він тримається ребристими, нерівно-круглими краями за звужені краї твого м'яса, пробитого і пронизаного ним до самої кістки!
А
Ти кудись відпливаєш — і лише тоді тебе за ноги й попід руки піднімають і жбурляють на вологе, холодне й брудне ребристе залізо. Позад тебе брязкають важкі двері.
Ось і все…
Отож я лежу в металевому фургоні. Лежу на твердій і брудній підлозі, теж металевій, нерівній, подзьобаній і всипаній дрібними наростами. Нарости ці також металеві. Ніби такі собі прищі, ніби покрило нездоровою висипкою цю металеву площину — так, якби метал теж міг хворіти. Але ні, метал не хворіє. Він проживає своє життя, іржавіє і помирає. Іржа — смерть металу. Теж, можна сказати, хвороба. Але хвороба єдина, остання і невиліковна. Як і моя. Тепер уже можна не критися. Можна спокійно заплющити очі, що я й роблю. Одразу ж бачу навколо себе прозорий паралелепіпед, який летить кудись уперед крізь простір, а простір той такий темний, такий непривабливий, недобрий. Он удалині майнуло кілька темно-червоних веретен, поставлених вертикально. Чорноти в них більше, ніж червоного, чорнота струменить з них, волочиться за ними, наче хвости, наче тіні, наче скапує з них чорна рідина, позначаючи їхній шлях. Куди веде їхній шлях? Та вони залишились позаду, віддаляються, меншають, ідуть кожне своїм шляхом — і ось їх уже й нема. Вже їх не видно.
Угорі, понад дахом фургона, я бачу небо. Воно світле, широке й округле. Воно глибоке, аж безмежне, це небо. З нього вниз повільно й мерехтливо опускається безліч променів — прямовисних і вигнутих, є навіть дуже криві, хвилясті, є закручені у спіралі, ширші й вужчі. Вони пливуть понад землею, де-не-де впиваючись у неї своїми короткими, сліпучими відгалуженнями, струменять, немов кровоносні судини, пульсують і мерехтять, розгортаючись безкінечним плетивом понад нами, переплітаючись неосяжним світляним шатром. Вони там, понад нами, і з землею перетинаються рідко, не на кожному кроці. Трапляються суцільно темні місця, де й близько не видно світлого волоконця згори, ніде, до самого обрію. Ось таким темним, безнадійним місцем і їдемо ми зараз.
Десь поруч хтось стогне. Здається, це Семен Маркович. Значить, я тут не один. І мене це не дивує. Але в мене руки скручені за спиною, я лежу на боці, підігнувши ноги. Нога болить, і ще болить в обох боках — може, навіть ребра зламані. Дихати глибоко — боляче. Доводиться дихати часто й потроху. Важливо не давати легеням розпросторитися на повну, щоб не завдавати самому собі зайвого болю, зайвого страждання. Обережно пробую перевернутись, але мені вдається лише лягти на спину і, спершись у підлогу зігнутими в колінах ногами, втримувати рівновагу під час цієї хитавиці. Головне зараз — не дати своєму тілу скотитися кудись на край фургона, до стіни. Бо далі почне тобою качати й метляти по всьому чотирикутному простору. А це боляче.
Та все ж нам пощастило. Мені пощастило. І Семенові Марковичу також. Хоч він і хотів… Не знати, що вже він хотів. Та ми попали в облаву державної служби. Ми потрапили до фургона державної служби. Тепер нас не уб'ють. Принаймні не одразу. Державна служба збирає по місту епідеміків і відвозить їх на Острів. Там, кажуть, є спеціальний табір, де їх усіх —
Державо! О Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є! Колись, десь у незапам'ятні часи люди вимислили тебе, придумали і продумали, а потім багато століть поліпшували і вдосконалювали. Берегли тебе. Оспівували і плекали. Парторг недарма завжди, коли його хтось заганяв на слизьке своїми запитаннями, апелював до інтересів Держави. Держава зробить, Держава прийме рішення, Держава розв'яже цю проблему. Держава надасть. Держава забезпечить. Держава гарантує. Держава захистить. Держава покарає. Держава винагородить. Держава не забуде. Держава пригадає. Держава… Держава, Держава, Держава…
Дякую тобі, Державо, за те, що не вб'єш мене прямо зараз, у цю мить. Дякую тобі, Державо, що не даси вбити мене своїм рядовим громадянам. Дякую, що цю місію, це завдання, цей гріх, цю насолоду ти цілковито забрала собі. Ти існуєш завдяки мені і задля мене. Ти створена такими, як я, і для таких, як я. Ти живишся нашою працею, нашою плоттю, нашими мріями й помислами, Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є і що ти є такою, якою ти є!
Хоча той самий Парторг і казав якось, що у майбутньому держава відімре, та в його словах у той момент не було певності. Він казав це тому, що його навчили так казати. А насправді він не вірив у те, що казав, і не бажав, щоб так воно сталося. Держава потрібна йому і багатьом таким, як він. Держава потрібна майже всім. Навіть тим, котрі вважають її непотрібною, а себе — вільними від неї. Та все ж вона, Держава, розлита у повітрі. Вона, ніби мікроб, ніби вірус хвороботворний, вражає кожного, пронизуючи його тіло, впиваючись у нутрощі, всотуючись у кров. Без неї немає життя.
Ось тепер мені нарешті вдалося сісти, підтягнувши коліна до підборіддя. Якби ще було на що спертися, тоді б я розслабив ноги. Але для цього треба підповзти чи підкотитися до стіни. Біля стіни лежить ще декілька людей, вони стогнуть і крекчуть. Їм теж боляче. Краще лишатися тут, де я лежу зараз. Біля стіни мене битиме об стіну, штовхатиме на інші тіла. Тож краще знову лягти горілиць. Тільки ногами підтримувати рівновагу, щоб не покотитися на повороті.
Державо, ти така велика і сильна! І така ти недобра, Державо! Власне, ніхто й не казав, що ти маєш бути доброю. Хоча й хотілося б, якщо бути відвертим. Але, певно, це не обов'язково. І неможливо. Якби ти могла бути доброю, то, напевно, ти й була б. А так ти є такою, якою є. Сильною. Жорстокою. Часто незрозумілою. Великою. Строгою. Ну, це майже те саме, що й жорстокою. Ти часто й багато чогось вимагаєш від нас. Називаєш це нашим обов'язком. Чи, щоб м'якше звучало, — почесним обов'язком. Інколи навіть священним обов'язком. Але обов'язком. Зрідка ти визнаєш, що ми маємо і права. Але передусім права належать тобі. Право наглядати за нами. Контролювати наші вчинки, наші дії. Визначати, які з цих дій вірні, а які ні. Які дії дозволені, а які — злочинні. За злочинні ти нас караєш. Карати ти вмієш, і робиш це з задоволенням. Саме покарання, їхня система, їхній перелік, їхня різноманітність і мусять, як ти вважаєш, стримувати нас від неправильних і від злочинних дій. Тому покарань для нас у тебе передбачено достатньо. На кожного вистачить.
Ти не дозволяєш нам самим визначати міру покарань. Ти поклала цю місію на себе. Ти своїм всеосяжним розумом знаєш і розумієш усе краще за кожного зокрема. І караєш ти кожного. Чи майже кожного. Принаймні я особисто не знаю нікого, хто міг би уникнути твоєї покари. Але такі теж є. Тільки вони не живуть серед нас. Вони проживають у якихось інших будинках, інших районах, інших землях — десь далеко звідси. Вони ведуть праведне, чисте, порядне життя, вони не захворюють на невиліковні хвороби, і їх нема за що карати. Всі покари, всі утиски призначаються нам — цій масі, цій багатолико-безликій юрмі, в якої тисячі ротів, тисячі носів і очей, тисячі шлунків, печінок і сечових міхурів. Бо ми винні. Винні вже зараз, тепер. Винні наперед. Винні самим існуванням своїм. Як добре, Державо, що ти це знаєш заздалегідь і саме тому оточила нас колючим дротом своїх правил, вимог і законів. А навзамін ти даєш нам… А що ж ти даєш? Ага, ти даєш нам відчуття належності до себе. При цьому ти безперестанку нагадуєш і наголошуєш, яка це велика честь, яке це щастя безмірне — бути кровинкою, травинкою, листочком на твоєму древі, ниткою в твоєму полотні, гвинтиком у твоєму проіржавілому механізмі. Дякую тобі, Державо, дякую тобі!..