Щит і меч
Шрифт:
Синиця заявив, що помирати на голодне черево не збирається, і розгорнув свій пакет з їжею. На кожного була пляшка горілки.
Хакке майже не доторкнувся до їжі, але, тримаючи пляшку в руці, часто надпивав потрошку з шийки.
Синиця їв і пив смачно. Він швидко захмелів, став балакучий. Підкидаючи на долоні ампулку з отрутою, промовив, ніжно на неї поглядаючи:
— Кажуть, мить: раз — і готовий.
— Хто каже? — спитав Вайс. — Ті, хто пробував?
— Правильно, — зареготав Синиця. Потім спитав з надією: — Все ж таки хімія,
Вайс запитав:
— Хухрик? Це що по-російськи?
— Так… — сказав засмучено Синиця. — Як оті, хто самі себе обмахльовують, а інших не вміють. Не бійсь, ті, що розумніші, сидять собі в Берліні на засіданнях і вигадують контрреволюції, а простих, таких, як я оце, шпурляють, наче сміття з балкона на голови перехожих.
— Вам це не подобається?
— Ні, чому ж! — насторожився Синиця. — У кожного своя доля.
Хакке явно зневажав Синицю, невдоволений, очевидно, тим, що цього росіянина пославили з ним немовби врівні. Він сказав довірливо Вайсу:
— Я гадаю, що цей тип повинен бути тільки нашим носильником.
Вайс кивнув. Знову ковтнувши з пляшки, Хакке пробурмотів роздратовано:
— Я гадаю, мою кандидатуру обрав пан ротмістр тому, що я поінформував партію про деякі його надзвичайно розв'язні погляди.
— І що ж? — спитав Вайс.
Почервонівши, Хакке відповів розлючено:
— Мені дали якнайсуворіше зрозуміти, що пани, такі, як Герд, просто недосяжні. І ми, наці, зобов'язані їм, а не вони нам. Як це вам подобається?
— Наскільки я пам'ятаю, — суворо сказав Вайс, — усі найбільші промисловці і фінансисти підтримали фюрера на самому початку його шляху, про що я вам не рекомендував би забувати.
— Так, — згодився Хакке, — це вірно. Але я проливав кров за фюрера.
— Авжеж, тільки не на фронті й не свою.
Хакке замислився, потім сказав ображено:
— З гестапівцями так не поводяться, як зі мною, їх не посилають на такі завдання, вони працюють у тилу…
— Чому ж на вашу долю випало таке?
Хакке знову приклався до пляшки, ще більше почервонів, закашлявся, витер рота долонею і прошепотів, дихнувши Вайсу в обличчя перегаром:
— А тому, що я, як і багато інших ветеранів руху, забагато знаю про дещо таке… Тому ось, — Хакке поплескав себе по спині, де, як горб, стирчав парашут, — менше свідків. Людвіг Рем попереджував нас, що фюрер піде за наш рахунок на угоду. От і вийшло, — він скривив рота, — пан Герд — фігура. А я, старий ветеран, наці, — в цього фабриканта під каблуком… І фюрер теж?
— Пане Хакке, — осудливо мовив Вайс, — я не бажаю слухати ваші розмірковування.
Хакке відкинувся до стінки кабіни, уважно й довго дивився на Вайса, потім сказав зовсім тверезим тоном:
— Це не мої розмірковування.
— А чиї ж?
— А ти як думаєш, — грубо заявив Хакке, — мені байдуже, з ким
— І що ж?
— А нічого, — сказав Хакке. — Нічого. Зійдеш за ангелочка. Тільки от, думаю, радянські тебе враз відгадають.
— Чому?
— Надто вже ти німець, з тих, кому ще в гітлерюгенді втовкмачували, яким має бути німець.
— Авжеж, я такий, — з гордістю згодився Вайс.
— Але ніхто не знатиме, що ти із зашморгом на шиї захочеш прогорлати «хайль Гітлер!». Ніхто.
— А ти де в цей час будеш? — спитав Вайс. Попередив: — Ветеран! Запам'ятай: злякаєшся, я тебе зразу ж до твого Рема відправлю…
— Правильно, — мовив Хакке. — Правильно кажеш, командире. Справжні слова, — і простягнув руку.
Але Вайс не подав своєї. Сказав холодно:
— Гаразд, побачимо, який ти там будеш.
— Теж правильно. — І Хакке, задоволено всміхаючись, заявив: — Міцний ти хлопець — саме такий, які нам потрібні.
І, слухаючи Хакке й розмовляючи з ним, Йоганн невпинно думав, чим викликане рішення «штабу Валі» закинути його в тил. Він засік час зльоту, за його розрахунками, літак уже мав би проминути лінію фронту і летіти над радянською територією. Але мотори чомусь працюють на однаковому режимі, і немає розслабляючого відчуття висоти. Вайс знав, що за інструкцією літаку належить брати над територією противника стелю від 4 тисяч до 6 тисяч метрів і кабіну споряджено кисневими апаратами. Дивно.
Потім він думав про те, що йому доведеться зразу ж заволодіти рацією Хакке. Треба попередити Центр про небезпеку, яку являє зараз група, куди входить Гвіздок, а також сповістити, де він приземлився. Але як заволодіти рацією? Застосувати зброю?
Він може пристрелити і Хакке, і Синицю ще в повітрі, коли ті висітимуть під ним на парашутах: адже він стрибає останнім. Але тоді безповоротно, назавжди загине Йоганн Вайс. Залишиться тільки Олександр Бєлов, який, по суті, згубив єфрейтора абверу Вайса, безцінну людину. А його обов'язок — врятувати Вайса, зберегти Вайса й повернути Вайса туди, де він має зараз бути. А як тоді одвернути злочинства групи, де Гвіздок опинився блокованим агентами школи «Зет»? Заодно з ним тільки двоє — він встиг привернути на свій бік двох і в свій час сповістити про це Йоганна.
До кабіни зайшов другий пілот і наказав готуватися.
Парашути були напівавтоматичної дії: шпильку кришки смикає не парашутист, а канатик, прикріплений до літака. Над люком для скидання протягнутий сталевий трос, а на кришці парашута вкладено змійкою канатик довжиною 8-10 метрів з карабіном на кінці.
Перед стрибком частина канатика відпускається, карабін защіпається на тросі, і розвідник вниз головою сповзає по жолобоподібному люку.
Ніякого спеціального парашутного тренування, навіть пояснень, як треба стрибати, курсантам не дається. Попереджують лише, що, приземляючись, ноги треба тримати разом, а падати на бік.