Щит і меч
Шрифт:
Так, він довідався, що остання радіограма, одержана «штабом Валі» від Гвіздка, мала трагічний характер: «Групу накрили радянські органи контррозвідки. Рацію знищуємо. Якщо вдасться втекти від переслідування, намагатимемося перейти лінію фронту». Значить, з Гвіздком все гаразд.
Дітріх, спираючись на свій досвід, якого він набув під час допитів у таборах, відбираючи кандидатури для шкіл, прийшов до висновку, що в росіян надзвичайно розвинене почуття братерської взаємодопомоги, активного співчуття до тих, хто цього потребує. Крім того, в радянських доктринах є офіційні вказівки,
В зв'язку з цим Дітріх вважав більш ніж доцільним розпочати пошуки в таборах інвалідів. А втім, він мало сподівався на успіх, оскільки завжди табірна адміністрація із суто економічних міркувань в першу чергу ліквідовувала військовополонених, що лишилися каліками, або створювала їм такі умови, за яких вони досить швидко гинули природним шляхом.
Дітріх уже дав абвергрупам команду розпочати в таборах пошуки військовополонених без однієї кінцівки. А коли таких не виявиться, то намітити підхожі кандидатури, щоб після перевірки їхньої благонадійності під тим чи іншим приводом відправити «на лікування» в госпіталь. Там досвідчені медики у відповідності з одержаними вказівками ампутують їм руку або ногу.
Та поки такий контингент надійде в школу, чи не слід намітити кілька кандидатур із підготовлених уже курсантів, які перебувають у незрівнянно кращому фізичному стані, ніж в'язні в таборах, і їхнє зцілення після операції забере значно менше часу?
На думку Дітріха, найкраще ампутовувати нижню кінцівку. Це різко впадає в око, примітно й дає засланому в тил противника агентові можливість вимагати, оскільки руки в нього цілі, щоб його прийняли на роботу на яке-небудь оборонне радянське підприємство.
Наявність рук дає змогу працювати, а відсутність ноги (природно, втраченої на фронті) — найкраща гарантія того, що агент, вступаючи на оборонне підприємство, не буде надто старанно перевірятися.
Штейнгліц високо оцінив цю пропозицію Дітріха.
Лансдорф, вислухавши обох офіцерів із нудно-гидливим виразом обличчя, процідив:
— Щось схоже проробляли компрачікоси.
Штейнгліц не знав, хто такі компрачікоси, і замислено кліпав.
Дітріх, протестуючи, вигукнув:
— Але військовополонені не діти!
— Тонке спостереження для контррозвідника, — іронічно зазначив Лансдорф.
Йому було водночас і прикро, і сумно, він тільки зараз відчув, що з віком поступово слабшає пам'ять і він починає забувати багато чого з своєї багатющої і колись досить витонченої практики.
Ще в роки першої світової війни, під час боїв під Верденом, він придумав летючі розвідгрупи, які спішно інструктували окремих, легко поранених німецьких солдатів, переодягали у французькі мундири й витягували вночі на поле бою. Тут цих диверсантів підбирали французькі санітари й на своїх плечах приносили у фортецю.
Під час війни в Іспанії один з колег Лансдорфа, що займав посаду радника при Франко, згадав про цей метод.
Але для Лансдорфа це було б нижче його гідності — чванитись своїм блискучим минулим і нагадувати про свої заслуги так, немовби вони були недооцінені. Тому, віддаючи честь задумові Дітріха, він поблажливо згодився з ним.
— Ваша пропозиція в своїй основі дотепна і психологічно невідпорна. Але… — Лансдорф склав перед собою долоні й, розглядаючи старанно відполіровані, з синюватим відтінком нігті (не те вже серце: з віком воно б'ється дедалі повільніше й повільніше), холодно заявив: — Але я рішучий противник, — помовчав, — екстравагантностей, як оце насильне оперування.
Дітріх жваво перебив:
— Ніякого насильства. Об'єкт потрапляє в госпіталь. Там його переконують в необхідності хірургічного втручання. При сучасних анестезуючих засобах у нього навіть не виникає больових відчуттів. Прокинеться і…
Лансдорф скривився.
Дітріх, помітивши це, сказав квапливо:
— Зрештою нашим хірургам дозволено проводити деякі медичні експерименти на табірному матеріалі. Я сам бачив, буваючи у спецблоках, як…
— Ви бачили, а я не хочу знати про це, — роздратовано перебив Лансдорф.
— Але все це в ім'я високої загальнолюдської мети, — нагадав Дітріх. — Зараз не середньовіччя, коли лікарів засуджували до спалення на вогнищі тільки за те, що для проникнення в таємниці людського організму вони розтинали трупи.
— Саме не слід забувати, що зараз не середньовіччя, а епоха цивілізації, яку ми несемо людству. — Цю фразу Лансдорф вимовив майже механічно, згадуючи про свою недавню поїздку до Берліна.
Там він був на інтимному обіді у Геббельса, цієї всемогутньої нікчеми, заляканої скандальними нападами ревнощів своєї дружини Магди, — вона навіть фюрерові вибовкує про всі сластолюбні забаганки свого чоловіка і провісника нової німецької культури.
Так от, після обіду Геббельс повів Лансдорфа в свою картинну галерею, де були розвішані полотна, викрадені з прославлених музеїв різних європейських країн.
Багато з цих картин Лансдорф пам'ятав ще відтоді, коли їздив по Європі, виконуючи різні спеціальні місії, але, як людина освічена, знаходив час відвідувати пантеони мистецтва.
Він поділився з Геббельсом своїми спогадами. Той сказав заклопотано:
— Ви маєте рацію. Існує звичай розглядати ці вироби як національні цінності, своєрідну власність держави. Але я на особисте прохання фюрера, Герінга, Гіммлера, Ріббентропа та інших високих осіб імперії зібрав невеликий консиліум з найвидатніших юристів. І вони запевнили мене — про це я інформував зацікавлених осіб, — що міжнародні закони передбачають лише двадцятирічний строк давності, після якого особа, що вчинила будь-який злочин, кримінально не карається, а власникові цінностей потерпіла сторона не може пред'явити позову.