Щит і меч
Шрифт:
Як встановили органи радянської контррозвідки, Рудольфа Шварцкопфа було вбито за вказівкою його брата Віллі Шварцкопфа. Убив його Функ за допомогою Оскара Папке, який дав про це письмове свідчення, коли його затримали на радянському кордоні. Його свідчення теж було в цьому пакеті.
Знову й знову гортаючи матеріали слідства, Йоганн вирішив: очевидно, Центр надіслав ці матеріали тому, що вважав за можливе ознайомити з ними Генріха ІІІварцкопфа, коли це буде доцільно. Але поки що необхідності в цьому не відчувалося.
51
Поступово
Так, Зубов порадив Брігітті вивчати російську мову нібито для того, щоб їй легше було порозумітися з військовополоненими, що працювали в неї наймитами. Якось Брігітта навіть докоряла Вайсові за його надто бундючні й несправедливі судження про росіян, нагадавши, що Радянська Росія була єдиною країною, що виступила проти жорстокої Версальської угоди: вона уклала з Німеччиною в 1922 році Рапалльську угоду, яка й поклала кінець ізоляції Німеччини від усього світу.
Почувши це, Вайс здивовано втупився в Брігітту, потім перевів докірливий погляд на Зубова і пробелькотів, що він лиш солдат і його справа — бачити в Росії ворога і більше нічого.
А Зубов, ніби не помітивши мовчазного Вайсового докору, похвалив свою дружину:
— Просто Брігітта не боїться, як дехто, що, коли зрадлива доля закине радянських солдат на нашу територію, вони поводитимуться тут, як наші на їхній території.
— І даремно не боїться, — сердито сказав Вайс, гнівно глянувши на Зубова. — Я впевнений, вони почнуть з того, що тебе, наприклад, обов'язково відшмагають за легковажність.
— Ніколи, — запротестувала Брігітта. — Росіяни не застосовують тілесної кари. Адже справді не застосовують? — звернулася вона за підтримкою до Зубова.
— Але введуть її спеціально для вашого чоловіка, — сердито пообіцяв Вайс.
Зубов лише переможно всміхнувся у відповідь на ці слова.
Прощаючись, Вайс гнівно запитав Зубова:
— Ти що, здурів? Сподіваєшся на любов до могили?
Зубов стенув могутніми плечима:
— А що, хіба вона не варта того? — І одразу енергійно оголосив — Я людина дисциплінована. Але удавати, ніби я не людина зовсім, не буду. Не вмію.
— Накажу — будеш! — пообіцяв Йоганн. І дуже стримано розпрощався з Зубовим.
Йоганн був незадоволений Зубовим: той поводився з безглуздою необережністю; але сам подумав, що тепер цей славний хлопець, який ні секунди не вагався, коли треба було ризикувати життям заради порятунку товариша, вразливий, але чистий і довірливий, став йому ще дорожчий.
Він згадав, як Зубов, спокійно йдучи на нічні операції, з гіркотою казав йому:
— Ми тут, перше ніж підірвати ремонтно-артилерійські майстерні, дослідили обстановку. Я спостерігав, як німці-робітники на вертикально-свердлувальному станку виточували канали гарматних стволів. Ну, знаєш, золоті руки! Віртуози! Унікальні майстри!
Якось Генріх між іншим сказав Йоганнові, що зустрічається з Ангелікою Бюхер.
— Тобі що, вона подобається?
— Ніскілечки! Це психопатка, що мріє стати героїнею рейху.
— Нащо вона тобі?
— Так, щоб зіпсувати настрій фон Зальцу. — Зауважив глузливо: — Нещодавно я сказав йому, що кістляві ключиці фрейлейн Бюхер ображають мої естетичні почуття. А він промовчав у відповідь, ніби не зрозумів, про що йдеться.
— А коли б він, недовго думаючи, просто пристрелив тебе за цю зухвалість?
— От і чудово було б, — мляво процідив Генріх. — Звільнив би від цього смердючого життя.
Вайс подумав, що він п'яний, але Генріхові очі були, як ніколи, тверезі, холодні й порожні, безжиттєво тьмяні. Під час припадків туги він звичайно або напивався до нестями, або розпочинав розмову на такі непевні теми, що Йоганн починав побоюватися, що Генріх його перевіряє.
Ось і зараз, пильно дивлячись Йоганнові в очі, Генріх запитав:
— Ти, звичайно, знайомий з усіма способами масового умертвління людей? То, може, поділишся досвідом? Як колега. Ну, досить скромничати, Йоганне, не приховуй від дорогого друга свої дорогоцінні знання.
— Та ну його к бісу! — розсердився Йоганн. — Теж іще тему знайшов!
— А що? Вельми благородна тема для розмови двох молодих представників великої нації майбутніх володарів всесвіту. Адже нам треба ще добре потрудитись, щоб досягти довершеності в цій галузі. — Генріх пильно дивився у Вайсове обличчя. — Не так давно ми починали вельми примітивно. Пам'ятаю, якось приїхав я в табір. Уяви собі дощ, сльоту. Гора трупів. Їх збираються спалити на гігантському вогнищі, розкладеному в ямі. Дрова сирі, горять погано. Тоді один з приречених лізе в яму, зачерпує відром жир, що натік з інших трупів, і передає відро напарникові. Той виливає жир на дрова, багаття розгоряється, і все йде прекрасно. І яка економія: не треба витрачати пального! Покійники на самообслуговуванні: використовують власний топлений жир.
— Гидко слухати, — сказав Вайс.
— А робити?
— Ховати трупи в'язнів — обов'язок самих в'язнів.
— А перетворювати їх у трупи — наш обов'язок? — Генріх, як і раніше, не відривав погляду від Вайсового обличчя.
— Війна.
— В день п'ятдесятичотирьохліття фюрера розстрілювали по п'ятдесят чотири в'язні в кожному таборі — це теж війна?
— Подарунок фюрерові.
— Ти знаєш, як це робиться?
— В загальних рисах, — обережно відповів Вайс.
— Вони лягають рядами голі в рів, набитий вже розстріляними, але, перше ніж лягти, самі посипають убитих негашеним вапном. І так шар за шаром. І ніхто не вимолює пощади, не божеволіє від жаху. А їхніх убивць вони просто не помічають, не бачать. Не хочуть бачити. Ти знаєш, як це страшно?