Щит і меч
Шрифт:
— Нічого, хай звикає. — І перший гестапівець знову підніс до Вайсового обличчя запальничку.
Шкіра на підборідді зморщилась, але й тепер Йоганн залишився нерухомий.
— Твердий горішок! — оголосив перший гестапівець.
— Нічого, не таких розколювали, — заявив похмуро другий.
Голову Йоганнові загорнули плащем. Машина зупинилась. Його повели спочатку по кам'яних плитах, потім кудись униз, такими ж кам'яними сходами. По дорозі неквапливо обшукали.
Нарешті з Йоганнової голови стягли плащ, і він побачив вузьку бетонну камеру з низьким
Двері хряснули й зачинились. Трохи згодом прийшов наглядач, приніс тюремний одяг, наказав Вайсові переодягтися, але перед тим пильно оглянув його, навіть порожнину рота.
Йоганн мовчки скорився, бо розумів, що всякий протест безглуздий.
Коли Вайс переодягся в смугастий одяг, наглядач сказав схвально:
— А ти не нервовий!
— А хіба сюди тільки нервових кидають? — спитав Вайс.
— Побачиш, — пообіцяв наглядач і пішов собі з його одягом, кинувши на підлогу камери димучий недокурок сигарети, але Йоганн попервах ще не міг по заслузі оцінити цей акт величезного милосердя.
Понад місяць Вайса не викликали на допит. Увесь цей час він ретельно й послідовно поновлював у пам'яті своє подвійне життя — радянського розвідника і співробітника німецької секретної служби. Він продумував його всебічно, як слідчий, і паралельно порівнював докази один з одним, шукаючи помилок, недоглядів.
Він усяко вивіряв свою діяльність радянського розвідника, то розглядаючи її з погляду Баришева, то дивлячись на неї збоку, з жорстокою проникливістю гестапівця або з витонченою підозріливістю своїх начальників, осіб німецької секретної служби.
Не раз йому спадало на думку, що він став жертвою таємної боротьби главарів секретних служб за першість, за владу. Думати так було все-таки втішно.
Найстрашнішим було тільки одно: він, як радянський розвідник, допустив десь колись будь-який промах, непростиму помилку. А що, коли помилку зробив хто-небудь з тих, з ким він був зв'язаний?
Він думав про тих людей, з яких склав ланцюжок у «штабі Валі». Кожного він повернув до життя, довіривши йому своє власне. У кожному з них немов була частка його самого. Ні, він не міг запоганити себе сумнівом у них.
Проте десь щось порвалось у цьому ланцюжку, якщо він тут…
Він думав про Зубова: той часто з самовпевненістю безшабашного сміливця зневажав запобіжні заходи. Але ця вада викупала в Олексія відчайдушну рішучість і спритність. Одного разу під час бойової операції у Зубова в м'якоті ноги застрягла куля. Зубов сів, видушив з рани цю кулю, підкинув її на долоні, і, вищиривши білі зуби, заявив:
— Ну, тепер можна йти порожнем.
І йшов, майже не шкутильгаючи.
Ні, Зубов завжди знаходив вихід з найнебезпечнішого становища.
Вайс із виключною дисциплінованістю виконував усі правила розпорядку тюремного життя і навіть здобув цим собі повагу наглядачів. Щіткою він до лакового сяйва натирав кам'яну підлогу, драяв ганчіркою стіни.
Університетом тюремного буття були для Вайса улюблені книги про подвиги революціонерів. І ще розповіді батька, який просидів до революції багато років в ізольованій камері. Свою камеру батько обернув на подобу класу: він вивчав іноземні мови за самоучителем і прочитав те, що йому ніколи було прочитати іншим часом.
Даючи волю уявленню, Вайс у думці переводив себе в те минуле, з якого почався подвиг старшого Бєлова. Він ніби продовжував цей подвиг тут. Гестапівська тюрма ввижалася Вайсові царським застінком. Але для повноти реальності цього відчуття йому бракувало одного: Вайс не міг позбутися свідомості, що він лише по-ученицькому повторює подвиг старших — іде звіданим шляхом, вже навчений моральних правил, а порушення їх було б подібне зраді.
Тривожило його те, що, відторгнений ув'язненням від зовнішнього світу, опинившись наодинці із самим собою, він починав втрачати риси Йоганна Вайса. Олександр Бєлов дедалі виразніше проступав у ньому, все його недавнє німецьке буття розсіювалось, як міраж, як щось вигадане, чого ніколи не було.
І Бєлов змушений був почати самовіддану, кропітку роботу над своєю волею, всіма силами намагаючись зберегти в собі Вайса. Він змусив себе відмовитися від таких радісних для нього спогадів Саші Бєлова і обмежитися сферою спогадів німця Йоганна Вайса — співробітника німецької секретної служби, незаконно й безпричинно арештованого гестапо.
Тільки на другому місяці ув'язнення Вайса викликав слідчий, лисуватий, сутулий чоловік у цивільному. З байдужою ввічливістю він задав Вайсові лише кілька анкетних запитань.
Протести Вайса проти необгрунтованого арешту слідчий вислухав з деякою увагою, колупав при цьому у вухах сірником, потім, поклавши сірник знову в коробку, спитав:
— Чи є скарги на тюремну адміністрацію?
Вайс відповів:
— Поки що немає.
— Тоді підпишіть. — І слідчий підсунув до Вайса друкований бланк, в якому було сказано, що в'язень не має претензій до адміністрації тюрми. Вайс дошкульно усміхнувся:
— Я сказав: поки що, — і, нахилившись до слідчого, спитав: — Я з цими нашими методами досить добре знайомий: спочатку в'язень підписує таку штуку, а потім ми спускаємо з нього шкіру. Вірно?
Слідчий мовчки поклав бланк у папку, наказав охоронникові:
— Відведіть в'язня!
На другий день Вайса знову викликали на допит.
Цього разу слідчий мав зовсім інший вигляд. Але його змінив не тільки мундир гестапівця. Він був явно чимось піднесений. Огледівши Вайса з ніг до голови, потираючи задоволено руки, слідчий прочитав його зізнання і спитав, чи підтверджує їх Вайс. І, Вайс сказав:
— Так, підтверджую.
Обличчя слідчого вмить набрало жорстокого і владного виразу.