Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Дивився в теплий від сонця ілюмінатор і Олександр Бєлов. На його гімнастьорці, як і в молодих пілотів, не було ні орденів, ні медалей. І обмундирування його було таке ж новеньке, як і їхнє. Поголена голова із слідами знятих швів, глибоко запалі очі, скорботні зморшки біля губ, сивина на скронях — все це мимоволі породжувало цікавість пасажирів.

За віком — фронтовик. Але немає жодної нагороди — значить, штрафник. А може, колишній військовополонений, який попав у концтабір ще на самому початку війни?

Полковник,

що сидів поруч, запитав, з якого року Бєлов на фронті і в яких боях брав участь; той трохи розгубився, заморгав, потім пояснив:

— Я, власне, в тилу…

Полковник сказав повчально:

— Коли бувало сутужно, то, знаєте, всіх тиловиків зразу — на передній край. І бились. — Додав солідно: — Багатьох я сам представив до урядових нагород.

— Так, звичайно, — погодився Бєлов.

— Значить, у фашистських таборах довелося побувати! — догадався полковник.

— Доводилось…

— І стерпіли?

— Виходить, так, — сказав Бєлов.

Полковник повернувся до нього крутою спиною і більше вже не заводив розмов.

Літак увійшов у хмарність. В кабіні зробилося тьмяно, похмуро.

Бєлов подивився на полковникову спину і зразу згадав Зубова, згадав, як той, крекчучи, задер на своїй такій самій мускулястій і широкій спині німецький кітель і попросив:

— Ану, глянь-но, що в мене там. Не дуже, га? — І похвастав: — Він мене поранив, але я його не вбив, стримався. Розумієш, пожалів: дуже вже молоденький.

Це було після чергового нальоту групи Зубова на базу пального в районі залізниці. Морщачись від болю, але сміючись очима, Зубов сказав задумано:

— Цікаво було б з олівцем підрахувати, скількох літако-вильотів ми позбавили німців. Просто так, для приємності.

А потім перед Бєловим виникло обличчя Зубова, коли той, схилившись, викидав з літака на злітну смугу свій парашут. Спіймавши здивований погляд Бєлова, він підбадьорливо підморгнув і навіть якось здвигнув плечима: нічого, мовляв, не вдієш, так треба.

Але ось образ Зубова наче розчинився, зник, і Бєлов побачив інше обличчя — відкинуте назад, із звислим на чоло куском шкіри. То було обличчя Бруно. І коли погляд Бруно зустрівся з його поглядом, повним розпачу, Бруно злегка повів головою, наче безмовно пояснюючи все те саме: так треба.

— Може, закурите? — нахилився до Бєлова майор-танкіст з новенькою золотою зірочкою на кітелі. Додав співчутливо: — Мабуть, здорово за радянським тютюнцем заскучали. — Простяг йому всю пачку. — Візьміть.

— Дякую, я маю.

— Значить, дали на дорогу. — І майор сказав — Я сам у полоні був, але втік. Нетяжке поранення було: як очухався, зразу і втік. А от під трибуналом я не був. Чого не було, того не було. — Сказав твердо: — Але якщо людина кров'ю провину спокутувала… Металу на грудях у неї немає, але,

значить, він є в серці. Тепер важливе одне: придатна людина для дальшого проходження — вже не служби — життя чи не придатна. Горе людське заживити, життя налагодити — охляли. — Махнув рукою в бік ілюмінатора. — Двох братів своїх тут у землі залишив. Повернусь додому сам. Що матері скажу? «Здрастуйте!» — «А де інші?» — «Немає». А я живий. Хіба після цього Зіркою своєю потішу її? Ні.

— Ви не праві, — заперечив Бєлов. — Якби наші люди не зробили небаченого подвигу, загинули б ще мільйони братів, батьків, синів.

— Це правда, — погодився майор. — Подвиг — це, по суті, що таке? Один робить те, що по силі кільком. Значить, решті жити. Начебто рятуєш їх. Правильно? — Він помітно хвилювався. — Я так у бою і думав: не зіб'ю їхній танк — він наш зіб'є. Ну і збивав. Коли боїшся, що через тебе свої загинуть, за себе не боїшся.

Літак прорізав хмарність, і знову з'явилося сонце. З рубки вийшов другий пілот, урочисто оголосив:

— Товариші, перетинаємо державний кордон Радянського Союзу. — Замовк, промовив тихо: — А то деякі фронтовики ображаються, коли не інформуємо, що вже Батьківщина.

Бєлов не відривався від ілюмінатора. Величезна тепла земля Вітчизни, покраяна шрамами оборонних смуг і круглими вм'ятинами бомбових воронок з мигтючою в них темною водою, лежала в лагідній зелені лісів могутньо й просторо, від краю і до краю світного неба. І Бєлову здавалось, що літак не сам пішов на зниження, а це він силою тяжіння всієї своєї істоти змушує його йти щораз ближче до землі, щоб притулитися до неї.

Проводжаючи Бєлова на німецькому аеродромі, Баришев сказав:

— Значить, так: спочатку в наградний відділ і аж потім, при всіх орденах, — в управління. Ти знай: я людина гонориста, мій кадр — моя гордість. Та не забудь, батькові скажи, якщо поїдете на рибалку, бабок нехай бере з мого тайника.

Надя відкликала Бєлова вбік, розкрила сумку, і строго дивлячись йому у вічі, звеліла:

— Запам'ятайте: отут, у папері, курка, праворуч чотири крутих яйця, масло в коробочці, какао в термосі. Батько звелів переказати вам: ви обов'язково мусите нормально харчуватися.

Бєлов подивився жалібно в її, як завжди, трохи горде личко з прямим коротким носиком, ще по-дитячому пухлими губами, сіро-зеленими очима під віями. Спитав:

— А ви?

— Що я?

— Ви будете в Москві?

Надя здивовано знизала плечима.

— Та ми ж там живемо. — Подала тверду маленьку руку. Нагадала: — А вітаміни приймати перед їжею. Вони в коробочці з-під капсулів для висадників.

Генріх підійшов останній:

— Я без тебе сумуватиму, Йоганне.

— Я теж, — сумно усміхнувся Бєлов.