Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Він, Олександр Бєлов, студент, один з найнадійніших учнів академіка Линьова, перший інтелігент у робітничій династії Бєлових, відмовився від наукової діяльності, від усього, що обіцяло йому життя, і пішов на фронт, як у роки громадянської війни, з обов'язку комуніста, пішов воювати його батько. Це був інший фронт — фронт таємної війни. Радянського розвідника Олександра Бєлова послали сюди, в стан фашистів, для того, щоб запобігати ударам, відводити їх, коли вони націлені в спину його народу, і самому завдавати ударів по ворогові в їхньому ж лігві.

Сили були нерівні. Йоганн був один серед ворогів. І коли він побачив Бруно, що пробирався стежкою,

розчищеною серед варшавських руїн, його знайому кволу постать, жваве обличчя з постійною гримасою іронії над своїми тілесними недугами; зцілитися од яких у нього ніколи не вистачало часу, Йоганн відчув те саме, що відчуває випущений з тюрми в'язень, коли біля воріт його зустрічає рідна людина. І хоч як вишколив він себе за ці місяці, хоч як старанно готувався до цієї зустрічі, стриматись він не міг і рвучко кинувся до Бруно.

— Емоції! А без емоцій не можеш? — невдоволено сказав Бруно.

Йдучи слідом за Йоганном вузькою стежкою в руїнах, Бруно діловито бубонів своїм глухуватим голосом:

— У нас там теж почались емоції, коли зв'язок з тобою припинився. Ти трошки розкидався, та загалом нічого, діяв грамотно. Портрети терористів одержано, перезнято, роздано опергрупам. Сподобалися. Талант!

Вайс зупинився.

— Йди, — наказав Бруно. — Коли поміняємося місцями, я слухатиму, а поки що прошу мене слухати. — Промовив тихо: — Війна. Ось-ось. — Повторив суворо: — Іди. Іди, не озирайся. Тепер про найважче для тебе. Війна почнеться — не рипатися. Пережити спокійно, з витримкою. Зв'язок у перші дні буде перервано. — Зітхнув: — Так, брат, перемучся, як хочеш, та щоб ніяких емоцій, окрім відданості рейху. І нічого — зрозумів? — нічого, тільки вживання. Що б там не було — вживатися. — Потім Бруно повідомив Вайсові все те, що йому слід знати. З дивовижною пам’ятливістю, майже дослівно переказав зміст листів його батьків. Сказав, що був у них вдома. Передав рекомендації керівництва, додав свої поради. Сказав: — На зв'язок з тобою буде послано іншого товариша. А тепер кажи коротко, слухаю.

І Бруно, обминувши Вайса, пішов трохи попереду.

Йоганн доповів про все, що він встиг передати через тайник. І коли він, закінчивши службове, хотів перейти до того, що сьогодні найбільше хвилювало його, — до слів Бруно про близьку війну, стежка вивела їх із руїн на площу.

Тут два німецьких солдати розійшлися — один пішов праворуч, другий ліворуч. Вони не знали, що мають зустрілися ще один раз, востаннє…

Вайс купив усе, що йому було потрібне, сів на велосипед і покотив назад у своє тюремне розташування. Робити портрет фон Браухіча, вірніше, змальовувати його з барвистої обкладинки армійського журналу. Він бадьоро під'їхав до залізних воріт, пред'явив вартовим звільнювальну на три години сорок п'ять хвилин за службовим завданням. Портрет фон Браухіча Вайс зробив. Але фон Браухіч не появився тут. Гітлерівські війська, зосереджені на кордоні СРСР, були цілком готові до нападу. І ждали тільки команди фюрера.

З того дня й почалися Йоганнові випробування, які вимагали від нього всієї сили духу, витривалості, гнучкості. Часто це було так, як наче самому здерти з себе заживо шкіру, вивернути її навиворіт, знову натягти й при цьому всміхатися. Удавати, ніби ти не почуваєш мук і вся твоя істота не здригається від непереборної потреби зараз, цю ж мить відомстити. І відомстити не за себе — хіба думаєш про себе, коли спливає кров'ю твій народ!

Та він буз приречений на подвиг бездіяльності. Вбивають радянських людей, а ти серед убивць, у їхньому

стані мусиш слухняно виконувати свій обов'язок, ждати. Ждати, щоб виконати все точно за час, визначений волею і розумом тих, хто одвертає таємні удари таємних сил фашизму і своїм життям відповідає за життя кожного.

15

Йоганн Вайс був призначений підлеглим майора Штейнгліца в спеціальний підрозділ, якому доручалося, йдучи за наступаючими частинами вермахту, збирати на захопленій території матеріали для розвідувальної та контррозвідувальної служб абверу.

Подібні обов'язки входили також у коло діяльності гестапо, і тому виконувати їх треба було особливо спритно, щоб переплюнути конкурента. Усі, кого зарахували в підрозділ майора Штейнгліца, мали пройти спеціальні підготовчі курси.

На курсах Йоганн Вайс разом з іншими службовцями абверу ознайомився з оригіналами радянських документів: партійними та комсомольськими квитками, паспортами, орденськими книжками, командировочними розпорядженнями, службовими посвідченнями, перепустками, різними довідками. Він заслухав також ряд лекцій про структуру радянських державних установ, партійних організацій, систему обліку, форми складання звітів і документації.

Кілька разів Йоганн возив майора Штейнгліца в місто. Одного разу він сказав Штейнгліцу:

— Пане майор, під час стоянки в резиденції рейхскомісара до мене в машину підсів зондерфюрер гестапо — повний блондин років тридцяти, без якихось особливих прикмет. Дав спочатку пачку сигарет, потім дві. Пообіцяв наступного разу додати пляшку шнапсу. Дозвольте спитати, що йому про вас доповідати?

Усе це Вайс промовив діловим, байдужим тоном, нібито нічого тут особливого немає: так годиться по службі — і більш нічого.

І хоч майор змовчав, нічого не відповів, немовби не розчув, не зрозумів, не звернув жодної уваги, але з того, як примружилися його очі, як присохли до зубів губи, Йоганн вловив безпомильно: його слова влучили в ціль.

Тільки наприкінці тижня під час чергової поїздки Штейнгліц поцікавився недбало:

— Ну як, зустрічав того хлопця? — і точно повторив прикмети, названі Вайсом.

Йоганн в тон майорові відповів недбало:

— Бачив, але ухилився од розмови, бо не дістав од вас вказівки, що слід йому доповісти.

— Ти повинен сповіщати службі фюрера все, що її цікавить, — коротко зазначив майор.

Вайс помовчав, міркуючи, що криється за цим ходом, потім раптом широко і добродушно посміхнувся:

— Пане майор, тітка вчила мене: якщо твоєму хазяїнові добре, то й тобі добре, а в того, хто міняє хазяїв, немає хазяїна в голові.

— У тебе розумна тітка.

— Вона померла, — нагадав Вайс.

Майор сказав сухо:

— Іншим разом розвідай усе, що його цікавить. — Поліз у кишеню, витяг бумажник, простягнув марки. — Це вам з ним на пиво.

— Дякую, пане майор.

Проте експлуатувати цього вигаданого гестапівця, щоб помучити Штейнгліца страхом і, головне, дещо вивідати про нього самого, Вайсові не вдалося: наступної ночі спеціальний підрозділ зненацька підняли по тривозі. Разом з іншими Йоганн покинув розташування і виїхав до східного кордону. Розквартирувалися на хуторі, з якого вже давно вигнали населення. Проїжджаючи заборонену зону, Йоганн бачив військові піхотні та моторизовані частини другого ешелону: вони стояли на вихідних позиціях. Було це шістнадцятого червня 1941 року.