Щит і меч
Шрифт:
— Чого ж це так? — здивувався Штейнгліц.
— А того, — повчально пояснив Дітріх, — що полковники не уникнуть слідства, якби, припустімо, радянський розвідник зухвало вкрав польову рацію і передав своїм дату початку подій.
— Ну й біс з ними, нехай відповідають за те, що вловили ґаву. Ясно — це радянський розвідник.
— Так, — сухо промовив Дітріх. — Але в мене немає доказів. Та й навіщо вони, власне?
— Як це «навіщо»? — вражено спитав Штейнгліц. — Адже він усе передав!
— То й що! Нічого тепер від цього вже не зміниться. Армія готова для удару, і сам фюрер не захоче відкласти його ані на хвилину.
— Це
— Не зустрінуть. У нас є особлива директива Сталіна. Він наказав своїм військам в разі бойових дій на кордоні відтіснити противника за межі демаркаційної лінії і не йти далі.
— Ну, а якщо…
— Якщо кому-небудь стануть відомі ці твої ідіотські міркування, — суворо обірвав майора Дітріх, — знай, що в мене в сейфі зберігатиметься їхній запис.
— А якщо я донесу раніше, ніж ти?
— Нічого, друже мій, у тебе не вийде. — Голос Дітріха звучав ласкаво.
— Чому?
— Твоя інформація спізниться. І за її зловмисну затримку тебе розстріляють.
— Здорово! Але чому ти надаєш усьому цьому такого значення?
Дітріх відповів томно:
— Я дорожу честю третього відділу «Ц». У нас ніколи не було ніяких промахів у роботі, у нас і зараз немає ніяких промахів. І не буде.
Штейнгліц вигукнув палко, щиро:
— Оскаре, можеш бути спокійний: я тебе зрозумів!
— Як твердить Вінкельман, спокій — це якість, найбільш властива красі. А мені подобається бути завжди і за всіх обставин красивим… — І Дітріх поблажливо поплескав Штейнгліца по щоці.
Світало. Небо а того боку, де була Йоганнова Батьківщина, поступово все більше й більше яснішало — сходило сонце. Тепло повітря променилося блиском і чистотою. Крізь спущене сило в машину проникав ніжний, млосний запах трав.
Йоганн автоматично вів машину. Його охопило мертвотне заціпеніння. Всі душевні сили були вичерпані. Зараз він обернеться і застрелить своїх пасажирів. Потім приїде в підрозділ і знову буде стріляти, стріляти, тільки стріляти! Це — єдине, що він тепер спроможний зробити, єдине, що йому лишилося.
Рука Йоганна потяглася до автомата, і ту ж мить він немов почув голос Бруно, його останній заповіт: «Що б там не було — вживатися. Вживатися — в ім'я перемоги і життя людей, вживатися».
Та й чого Йоганн доб'ється своєю легкодухістю? Ні, це не легкодухість, навіть зрада. Бруно не простив би йому.
Коли б сталося чудо, і Бруно лишився живий, і його б попросили оцінити свій подвиг, найбільше, що він сказав би: «Хороша робота, хороша робота радянського розвідника, він виконав свої службові обов'язки відповідно до обстановки». Він би так сказав про себе, цей Бруно.
Але чому Бруно? Адже в цього чоловіка є ім'я, по батькові, прізвище. Сім'я в Москві — дружина, діти. Вони зараз сплять, та скоро прокинуться, діти збиратимуться до школи, мати приготує їм сніданок, загорне у вощений папір, проведе до дверей, потім і сама піде на роботу.
Хто її чоловік? Службовець. Часто виїздить у довготривалі відрядження. Усі знають: посада в нього невеличка, скромна. Сім'я займає дві кімнатки в комунальній квартирі. До меншого сина переходить одежа від старшого, а старшому перешивають батькові костюми і пальта.
І коли такі, як Бруно, гинуть так, як загинув він, родичам і знайомим сповіщають: раптово помер — серце підвело. І все. Навіть у «Вечерней Москве» не буде повідомлення про смерть.
Та на зміну цього часу має
Але не потім, а зараз, зразу ж вивчать соратники загиблого обставини його смерті. Для них його смерть — робочий урок, один з прикладів. І якщо все, до останнього подиху буде логічне, цілеспрямоване, запишуть: «Комуніст такий-то з честю виконав свій обов'язок перед партією і народом».
Людина ця, котру називали Бруно, — радянський громадянин. Але яке його ім'я, по батькові, прізвище?
Де вони, імена тих чекістів розвідників, які віддали життя, як віддав його Бруно, щоб попередити Батьківщину про небезпеку? До вони, їхні імена? А були ж люди, яким менш пощастило, ніж Бруно. Їхня смерть була повільною. Добре продумані тортури, які вони терпіли, тяглися безконечно довгі місяці. А коли гестапівцям випадало іншим разом і перестаратися і наближалася смерть-рятівниця, світила медичної науки знову повертали цих мучеників до життя, що було жахливіше за найлютішу смерть. І весь час, поки їхні тіла терзали досвідчені кати, удари завмираючого пульсу глибокодумно й зосереджено лічили гестапівські медики. Сотої частки цих смертельних мук не витримав би й звір, а вони витримували. Витримували й знали, що цей останній їхній подвиг залишиться невідомим, ніхто із своїх про нього не дізнається. Ніхто. Гестапо умертвляло повільно і таємно. Воно мстило мертвим і устами засланих зрадників оббріхувало їх. І гестапівці попереджували свої жертви про це — про найстрашнішу з усіх смертей, яка чекала на них після смерті. Не знаю, з якого металу чи каменя треба спорудити пам'ятники цим людям, бо немає на землі матеріалу, за твердістю рівного їхньому духові, їхній переконаності, їхній вірі в справу свого народу.
Бруно! Йоганн згадував, як він кепкував з своїх недугів, хворобливості, кволості. Так, він був кволий, легко застуджувався, ніс його завжди був червоний від нежитю.
В яких же чужоземних казематах була колись вистуджена кров цього стійкого чекіста? А постійний біль у вкритому виразками від тюремних голодувань шлунку?
Плішивий, худий, завжди застуджений, із сльозавими очима, з передчасними зморшками на обличчі і водночас жвавий і життєрадісний, насмішкуватий. Як усе це не збігається з уявленням про парадно-рицарський образ героя! А цукерочки, які він завжди смоктав, запевняючи, що солодке благотворно діє на нервову систему? Бруно! Але ж він не Бруно. Може, він Петро Іванович Пєтухов? І коли він ішов до себе на роботу вулицею Дзержинського, неможливо було відрізнити його від тисяч таких самих, як і він, перехожих.
І він, як інші співробітники, багатосімейні «закордонники», одержуючи завдання, сподівався на командировочні, щоб зібрати на зимове пальто дружині, і на додачу до відпустки вихідних днів, не використаних за час виконання завдання. Зарплата ж бо — як у військовослужбовця плюс за вислугу літ, як у шахтарів чи в тих, хто працює у шкідливих для здоров'я цехах.
Тільки ось у знатні люди країни, хоч би як там він у себе працював, хоч би які подвиги вчиняв, йому не попасти: не належить.
Оголосять у наказі подяку. Навіть носити нагороди не заведено. Не той рід служби, щоб афішувати свої доблесті, привертати до себе чиюсь увагу.