Щит і меч
Шрифт:
Батько Оскара фон Дітріха був близький з Канарісом, тому капітан дещо знав про це все. Його самолюбство теж часто страждало. Офіцери гестапо, СС, СД грубо й одверто підкреслювали свою перевагу над співробітниками абверу, змушеними обмежувати поле діяльності лише інтересами вермахту, його штабів.
Худорлявий, аж тендітний, однак не позбавлений грації, надзвичайно стриманий у поводженні, Оскар фон Дітріх навіть із старшими за посадою був такий гордовито, бундючно, тонко і холодно ввічливий, що це давало йому змогу за будь-яких обставин зберігати гідність і бездоказово
І, дивлячись прозорими, голубими, майже жіночими очима на старшого і за званням, і за посадою армійського офіцера, розмовляючи з ним про щось стороннє, Дітріх втішався своєю незримою владою, бо мав таку інформацію, яка могла кожну мить обернути цього офіцера на солдата або навіть на мішень для вправ чергового підрозділу гестапо.
Незважаючи на те, що майор Штейнгліц був старший за званням, він ставився до капітана Дітріха, як підлеглий. Це було мимовільне схиляння плебея перед аристократом, неімущого — перед імущим. І таємна надія на протекцію Дітріха.
Ніяка націстська пропаганда не змогла вибити з тверезого мозку Штейнгліца переконання, що справжні правителі гітлерівської Німеччини, так само як і Німеччини всіх часів, — промислові магнати і вищий офіцерський корпус — це вічне, незмінне. А націсти — що ж, вони очистили Німеччину від комуністів, соціалістів, профспілок, лібералів, від грізної небезпеки робітничого класу, що згуртовується в єдину силу, — провели роботу різників.
І хоч фюрер — вождь фашистів і глава рейху, та коли рейх — Третя імперія, то Гітлер — імператор, такий самий, як кайзер. І, як у кайзера, його опора — магнати, багатії, крупні поміщики, військова еліта.
Так думав своїм мужицьким розумом Штейнгліц і далекоглядно догоджав представникові військової еліти капітанові Оскару фон Дітріху. І коли Оскар розбив патефонну пластинку з улюбленою своєю пісенькою «Айне нахт ін Монте-Карло», Штейнгліц вмить запропонував дістати у відділі пропаганди другу.
16
Була тепла, ясна червнева ніч. Глянсувата поверхня ставків відбивала і місяць, і зорі, і синяву неба. Гірко і млосно пахли тополі. А з засіяних полів, порослих суріпкою, повівало ніжним медовим запахом. Йоганн неквапно вів машину сірою, сухою дорогою зі слідами танків, глибоко впресованими в асфальт.
Проминули довгу панську алею, посмуговану тінями дерев. Потім знову пішли нерозорані простори полів. А далі почалися ліси, і стало темно, як у тунелі.
Йоганн ввімкнув повне світло, і в цю мить почулася розрізнена стрілянина, крики і глухий звук удару, за ним — брязкіт скла.
Фари освітили автомобіль, що ввіткнувся розбитим радіатором у стовбур каштана.
Два офіцери військ зв'язку — один з пістолетом, другий з автоматом у руках, — бліді, скривавлені, скочили на підніжку й зажадали, щоб Вайс швидше гнав машину.
Вайс кивком указав на Штейнгліца.
Майор наказав недбало:
— Сядьте. І ваші документи.
— Пане майор, кожна секунда…
— Поїхали, —
Офіцери зв'язку, усе ще так само хвилюючись і перебиваючи один одного, пояснили, що трапилося.
Кілька годин тому якийсь солдат заліз у машину з полковою рацією, оглушив радиста і його помічника, викинув їх з кузова, а потім помчав машиною. Чергові станції незабаром виявили, що десь у цьому районі почала працювати нова радіостанція, що передавала відкритим текстом російською мовою: «Усім радіостанціям Радянського Союзу! Двадцять другого червня війська фашистської Німеччини нападуть на СРСР…»
Розшукувати станцію виїхали пеленгаційні установки, на одній з них були ці офіцери. Незабаром на шосе вони побачили вкрадений грузовик і стали переслідувати його, сповістивши про це в ефір, але на повороті їхня машина з лихої волі шофера, а може, через його недосвідченість врізалася в дерево.
Йоганн змушений був додати швидкості. Офіцер, який сів з ним поряд, поглядав то на спідометр, то на дорогу і, видко, невипадково вперся Йоганнові в бік дулом автомата.
Азарт захопив і Штейнгліца, і він теж тикав Йоганнові в спину стволом вальтера.
Через якийсь час попереду вони побачили машину-фургон, в яких завжди розміщувалися полкові радіоустановки, і хоч це було поки що безглуздо, зв'язківці і Штейнгліц виставили зброю за борт машини й почали завзято палити вслід фургону.
На підйомі фургон трохи зменшив швидкість. Вайсова машина почала невблаганно доганяти його.
І тоді Йоганн вирішив, що теж влаштує аварію і теж на повороті, але постарається зробити це майстерніше, ніж загиблий шофер: вріже машину не в дерево, а в кам'яні тесані стовпці загороди. Досить зім'яти крило — і вже треба буде зупинитися, щоб або зірвати його, або вирівняти вм'ятину над переднім колесом, а фургон за ці секунди подолає підйом.
Він уже намірився якомога вдаліше зробити задумане, коли раптом їх випередив бронетранспортер. Із скошеного сталевого щита над вітровим склом судорожно вихоплювалося синє кулеметне полум'я.
Аварія вже не допоможе. Йоганн помчав на шаленій швидкості, але транспортер не дав обігнати себе: кулеметні черги віялом прошивали дорогу, і Йоганн не наважився підставити свою машину під кулі. Кулеметна пальба зливалася з ревом мотора.
І ось заскреготіли об асфальт металеві диски коліс з пробитими шинами, пролунав гуркіт, і фургон упав під укіс. Все було кінчено.
Йоганн загальмував машину на тому місці, де фургон, втративши управління, розбив загороду з товстих кам'яних тумбочок і покотився з шосе в яр, порослий чагарником.
Тепер він лежав на дні яру догори колесами. Дверцята заклинило, і витягти шофера з кабіни не вдалося. Штейнгліц скористався рацією на транспортері, щоб повідомити капітана Дітріха про пригоду, що стосувалася того як контррозвідника.
Йоганн запропонував перевернути фургон з допомогою транспортера. Водій рішуче відмовився: сказав, що при такій крутизні спуску це неможливо і він не хоче стати самогубцем.