Щит і меч
Шрифт:
— А що карта є?
— Яка?
— Така сама, тільки чиста.
— Припустімо…
Йоганн, чи то кривлячись од болю, чи то всміхаючись, Спитав:
— Не втямиш? Намітимо фальшиві поля і вогневі позиції там, де їх немає, і підкинемо карту.
— Та ти хто?
— Давай карти, — знову звелів Йоганн. — У тебе ж пістолет!
Танкіст подав планшет. Йоганн витер руки, наказав:
— Світи!
Розстеливши обидві карти, став робиш позначки на чистій.
Танкіст, опустивши пістолет, стежив за
— Здорово виходить! — І знову спитав: — Та хто ж ти?
Йоганн одну карту спалив, а другу поклав у планшет і сказав танкістові, вказуючи очима на труп:
— Повісь на нього планшет.
Танкіст виконав його наказ.
— А тепер, товаришу, — голос Йоганнів здригнувся, — прощавай…
Танкіст ступнув до люка. Йоганн спинив його:
— Візьмеш з собою ось його.
— Та він мертвий.
— Метрів сто протягнеш, потім залиш — німці підберуть. Так до них карта дійде певніше.
— А ти? — спитав танкіст.
— Що я?
— А ти ж як?
Йоганн трохи підвівся, обмацав себе.
— Нічого, якось поповзу.
— Тепер мене слухай, — сказав танкіст. — Я поповзу, ти — за мною, бий услід з автомата. Картинка вийде ясна. Може, зустрінемося. — І танкіст знову повторив — То не хочеш сказати, хто ти?
— Не не хочу, а не можу. Зрозумів?
— Ну що ж, товаришу, давай руку, чи як! — І танкіст простягнув свою.
Виліз із люка, витяг тіло загиблого товариша й поповз, поклавши його на спину.
Через кілька хвилин Йоганн виліз за ним. Старанно прицілився з автомата й почав бити трохи праворуч частими чергами, встиг навіть кинути вбік гранату. А потім німці відкрили вогонь — могутній, вступили мінометні батареї, поруч розірвалася міна, гаряче і якесь важке повітря підкинуло Йоганна, жбурнуло, і нестерпним болем насунула пекуча, липка темрява. Очевидно, вже непритомний, він все-таки приповз до танка, сховався під його захистом.
20
Йоганна Вайса доставили в госпіталь з биркою на руці. Коли б не було рук, то бирку прикріпили б до ноги. Коли б не було кінцівок, повісили б на шию.
Як і скрізь, у госпіталі був співробітник гестапо. Він наглядав, наскільки точно медики керуються настановою націстів: рейху не потрібні каліки, рейху потрібні солдати. Головне — не врятувати життя пораненому, а повернути солдата після поранення на фронт. Поранений може ослабнути від втрати крові, від страждань, кричати, плакати, стогнати. Та при всьому цьому він перш за все повинен, мусить зцілитися в ті строки, за які передбачено його одужання.
За медперсоналом наглядав унтершарфюрер Фішер. За пораненими — ротенфюрер Барч.
Барч був зовсім здоровий, однак лежав непорушно, як лежали всі тяжкопоранені. Прів у бинтах. Це була його
Фішер відав сортуванням поранених. Розподіляв по палатах, беручи до уваги не стільки характер поранення, скільки інформацію Барча про солдата. В окремому флігелі, в палаті з ґратами на вікнах, лежали поранені, приречені Фішером до служби у штрафних частинах.
Фішер був бадьорий, товариський. Ситий, життєрадісний товстун з соковитими коричневими очима. Завжди з недокурком сигари в зубах.
Барч від довгого перебування у госпіталі, від зниділого життя без повітря, від постійного лежання, непорушності був блідий, дряблий, кволий, страждав від ядухи і постійного безсоння. На обличчі в нього застиг страдницький вираз, виразніший навіть, піж у вмираючих.
В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.
Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.
Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:
— Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?
Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.
Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.
І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:
— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…
Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.
Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.
Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.