Щит і меч
Шрифт:
І він став повільно повертатися до життя.
Він уже не втрачав свідомості, поступово падала температура, з кожним днем все далі й далі відходив біль, прибували сили, навіть апетит з'явився.
І разом з тим Йоганна охопило виснажливе пригнічення, туга. Війна. На смертний бій з ворогом повстали всі радянські люди, навіть старі й діти, ніхто не щадить себе, а він, молодий чоловік, комуніст, вилежується, не даючи ніякої користі, на німецькому ліжку, і німецькі лікарі повертають його до життя. Ніщо йому тут не загрожує, він лежить у теплій, чистій постелі, ситий, його турботливо доглядають, він навіть у пошані. Ще б пак! Німецький солдат-герой, що побував у рукопашному бою.
А тут ще Йоганн дізнався
Виходить, марно Йоганн смертельно ризикував.
Він вчинив неправильно, нікуди від цього не дінешся, нема й не буде йому виправдання. Та звідки Йоганн міг знати, що, коли танкіст, спливаючи кров'ю, доповз до своїх, йому не довелося доповісти начальникові гарнізону про те, що з ним трапилося!
Обеззброєний, без пояса, він стояв, хитаючись, перед начальником особливого відділу й мовчав. Той вимагав признатися у зраді Батьківщині: усе, що йому казав танкіст, здавалося неправдоподібним, вигаданим. Були факти, які танкіст не заперечував і не міг заперечувати. Так, він зустрівся з фашистом. Так, і фашист його не вбив, а він не вбив фашиста. Так, він дав фашистові карту. Байдуже яку, але дав. Де секретний пакет? Немає пакета. Самого цього досить. Не взяв секретного пакета! Все ясно.
І танкістові теж було все ясно — він добре усвідомлював безвихідність свого становища. І стійко прийняв вирок, тільки просив не переміщувати вогневі позиції і мінне поле. А коли зрозумів, що до його слів, як і досі, ставляться з підозрою, почав так принизливо просити про це, як легкодухі благають зберегти їм життя.
Це останнє танкістове прохання було виконано, але зовсім не тому, що йому повірили: просто не лишилося часу змінити вогневі позиції.
Німці почали артпідготовку, і система їхнього вогню у перші ж хвилини багато чого відкрила начальникові особливого відділу: вперто обминаючи наші вогневі позиції, німці били по тих ділянках, де не стояло жодної батареї. Слідом за артпідготовкою почалася танкова атака, і танки пішли просто на мінне поле.
І особіст зрозумів, що засудив на смерть невинну людину, героя. І німець, про якого той казав, певне, зовсім не німець, а такий самий чекіст, як і він, і, виконуючи свій обов'язок, довірився танкістові заради того, щоб ввести в оману ворога і врятувати гарнізон.
Коли фашисти вдерлися в розташування гарнізону, начальник особливого відділу, лежачи біля кулемета, відстрілювався короткими, скупими чергами. Потім бив з пістолета. Останній патрон, який міг врятувати його від мук, він, аккуратно цілячись, послав у ворога.
Коли начальника особливого відділу, що не стояв на ногах од незліченних ран, притягли в контррозвідку, він думав лише про те, щоб не втратити свідомості на допиті й до пуття зробити те, що він вирішив зробити: відвести небезпеку від героя-розвідника.
Капітан Дітріх допитував особіста, застосовуючи ті методи, які вважав за найефективніші. Спочатку особіст розважливо мовчав: адже інакше його слова здалися б не досить правдоподібними. Признання повинні в нього вимучити, ось тоді йому повірять. І в нього довго й старанно вимучували признання. Нарешті, коли особіст відчув, що його страждання стають нестерпними і він може померти, так і не сказавши того, що хотів сказати, заради чого пішов на цю подвійну муку, він зробив признання, якого від нього добивалися. Сказав, що послав танк у ворожий тил з метою дезінформації: вручив командирові карту з фальшивими позначками вогневих позицій і мінного поля, щоб той підкинув цю карту противникові. Та коли танк підбили, командир загинув. А планшет його, в якому була карта, надів один а танкістів. Якийсь сміливий німецький солдат заліз у танк, та в боротьбі з екіпажем був убитий. Єдиний неушкоджений
На цей допит Дітріх запросив і Штейнгліца. І Штейнгліц діловито допомагав добиватися в особіста признання. Потім послали солдата перевірити зізнання, і солдат доповів, що в указаному місці справді закопано труп розстріляного танкіста.
І обидва офіцери переконалися, що полонений сказав їм правду.
Поки перевіряли його показання, особіст встиг трохи передихнути. А коли знову почали допит, він накинувся на Дітріха і вп'явся зубами йому в щоку, ще раніше зміркувавши, що цей жіночний, вилощений контррозвідник мас тремтіти за свою зовнішність. І Дітріх, люто захищаючись, вихопив пістолет і впритул застрелив особіста, чого той і домагався, на що надіявся, уважно стежачи за цими двома фашистськими офіцерами й вірно розгадавши дошкульне місце одного з них.
Штейнгліцу було не до сварок з Дітріхом, хоч той і знищив необачно такого цінного полоненого. Зараз вони мусили триматися один одного. Адже вони обидва повірили дезінформації противника і обидва в однаковій мірі відповідають за це. Які вже тут сварки, треба швидше виплутуватися. І, мабуть, навіть краще, що полонений мертвий. Нема ніякої потреби записувати його показання. Не змовляючись, вони написали зовсім інше: після того, як карта попала німцям у руки, противник змінив розташування вогневих позицій і перемінував поле. Ось які «показання» дав полонений. І оці його «показання» обидва абверівці скріпили своїми підписами, що одночасно надовго скріпило їхню тепер уже вимушену дружбу.
Що ж до Вайса, то з ним усе було ясно: за свій безперечний подвиг солдат заслуговує медалі і звання єфрейтора. А із загальновійськовим командиром, котрий керував знищенням оточеного ворожого гарнізону, домовитись неважко, з ним можна поладнати.
Німецькій розвідці було відомо з радіоперехоплень, що радянська ставка наказувала своїм офіцерам і генералам будь-що утримувати зайняті ними рубежі навіть в умовах глибоких флангових обходів і охватів. Мала німецька розвідка й директиву наркома оборони від 22 червня, в якій він вимагав від радянських військ тільки активних наступальних дій, але водночас, наказував «і далі до особливого розпорядження наземним військам кордон не переходити». А фашистські армії уже вторглися на територію Радянської країни і з кожним днем просувалися все далі й далі.
Якби армійський генерал доповів, що абверівці Штейнгліц і Дітріх повірили дезінформації противника, не відкинули його задуму, то, щоб відомстити генералові, вони могли позбавити його лаврів переможця, сповістивши куди слід, що розгром ворожого гарнізону треба приписати не оперативному досвідові генерала, а відсутності такого досвіду в противника. І якщо генерал має й далі просуватися по ворожій території отакими методами, тобто бити по тих ділянках, де не було жодної батареї, то йому слід керувати не військовою частиною, а похоронною командою.
Справедливо оцінивши «корисну» роботу Штейнгліца і Дітріха й вислухавши у відповідь оцю їхню контраргументацію, генерал вирішив за найрозумніше представити обох абверівців до нагороди. І Штейнгліц, користуючись нагодою, розхвалив генералові подвиг свого шофера. Бо тільки той подвиг і був безперечний в усій оцій сумнівній історії, і заохочення шофера немовби осяяло ореолом вірогідності нагороду Штейнгліца.
Після того як Фішер зачитав наказ про нагородження Вайса медаллю і присвоєння йому звання єфрейтора, Барч почав ставитись до Йоганна з більшою довірою.