Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Метод шукання скарбів не підходить для розвідника.

Адже за випадкову знахідку часто доводиться розплачуватися життям, а загибель розвідника — це не тільки втрата одного людського життя, це загроза багатьом іншим людям, життя яких не захищене від небезпеки, можливо, і їхня загибель.

І коли вибуває один, тільки один розвідник, та ділянка, на якій він працював, стає невідомою Центру, отже, не можна одвернути небезпеку, що криється на цій ділянці. Йоганн не має права самостійно розпоряджатися своїм життям, хоч би що керувало ним. Адже те, в чому він вбачає головне, в затильному масштабі, можливо, лише частковість, та й до того ж далеко по вирішальна.

Так

думав Йоганн, змучений безсонням, але не знаходив спокою. І його палило нетерпіння. А тут іще він одержав відповідь на свої дві листівки, які послав з госпіталю фрау Дітмар. В її листі, повному ойків та зойків з приводу всього, що з ним сталося, не було й натяку на те, що хто-небудь запитував у неї про Вайса.

Невже після загибелі Бруно зв'язок із своїми обірвався?

Ніколи Йоганн не думав, що добуті розвідником відомості можуть завдавати йому таких страждань. І як нестерпно тяжко марно берегти їх. І як треба володіти собою, щоб неквапно, повільно, обачно шукати способу передачі цих відомостей. І знайти цей спосіб часом важче, ніж добути дорогоцінні відомості.

Він почував себе, як підривник, що успішно заклав міну під ворожі укріплений, але в останні секунди раптом побачив, що шнур десь обірвано і для того, щоб зробити вибух, лишається тільки підпалити шнур безпосередньо коло самої міни, отже, й загинути. А на це Йоганн не мав права.

21

У палаті, де лежав Йоганн, з'явився нещодавно єфрейтор Алоїс Хаген.

Казали, що кульове поранення він дістав не на фронті, а в Варшаві. Разом з есесівськими хлопцями він переслідував партизанів у місті. Одному з червоних все-таки пощастило зникнути. А Хагену він продірявив ногу, коли той його вже майже наздогнав. Йоганн чув, як есесівці, що привезли єфрейтора в госпіталь, вихваляли Хагенову хоробрість, яку виявив той, переслідуючи партизана.

Цей Хаген був ідеальним зразком нордичного типу арійця. Атлетичної будови, довговидий, із світлими, холодними очима. Тримався він визивно зухвало. Закоханий у себе, як Нарцис, він без кіпця видивлявся в дзеркальце, вередливо вимагав, щоб його особливо старанно лікували, домігся підвищеного раціону й не дозволяв зачиняти кватирку, щоб у палаті завжди був приплив свіжого повітря.

Часто біля ліжка Хагена лунав жіночий сміх. Він залицявся до сестер, сиділок, лаборанток — всіх жінок, незалежно від віку, називав сильфідами. Вважав це «прусським компліментом».

Коли Фішер, широко всміхаючись, почав опитувати Хагена, щоб з'ясувати деякі моменти його біографії, невиразно викладені в анкеті, яку той недбало заповнив, Хаген, не відповідаючи, мовчки втупився у Фішера, уважно розглядаючи його. Потім так само мовчки розсунув циркулем вказівний і середній пальці й, неначе виміряючи, торкнувся його носа, лоба, підборіддя.

Фішер спитав вражено:

— У вас температура?

Хаген кинув зневажливо:

— У тебе не кров, а коктейль. — Примружившись, поцікавився: — Як це тобі з такими вухами й носом вдалося проскочити расовий відділ? — Він поблажливо поплескав Фішера по коліну й заспокоїв: — Та нехай уже, живи. — Наказав, нібито перед ним сидів підлеглий: — Щоб завжди був одеколон, я не можу терпіти, коли смердить сортиром. — І одвернувся до стіни.

Від ліжка Хагена Фішер одійшов навшпиньках.

Куций, з короткими руками, одвислим черевом і приплюснутою головою, що росла, здавалося, просто із жирних плечей, з темним,

як у фюрера, пасмом, начесаним на астматично випукле, тютюнового кольору око, Фішер знав, що йому не пройти навіть найпоблажливішої експертизи в расовій комісії. А до п'ятого ж коліна, відомого родині Фішерів, всі вони були чистокровні німці. І за що тільки природа так злісно покарала його, не наділивши основними біологічними ознаками арійця? І на зріст він не вдався, і волосся в нього не біляве, і очі не голубі. А вже про форму носа, вух, черепа годі й казати. Щоправда, коли б він менше жер, то міг би схуднути, й тоді, мабуть, у нього з'явилася б якась схожість з фюрером. Так, із самим фюрером! Ну, а коли Хаген справді заявить у расову комісію, що тоді? Подивляться на нього й скажуть: «Фішер не арієць». От і починай доводити. Доведеш. А пляма однаково залишиться: підозра ж таки була!

І Фішер мудро вирішив не дратувати цього Хагена, терпіти його зухвальство: адже фюрер теж колись був єфрейтором. Хаген — зразок арійця. Він може кого завгодно звинуватити в расовій неповноцінності. А це не менш небезпечно, ніж звинувачення у зраді рейху. Та коли відкинути біологічні фактори, Фішер ночував себе справжнім арійцем, арійський дух був у ньому сильний, він його проявляв у ставленні до поранених. Якщо солдат не міг відповідати на запитання стоячи, то Фішер примушував його відповідати сидячи.

Особливо часто Хаген робив «прусські компліменти» обер-медсестрі фрейлейн Ельфріді, яка гордо, наче шолом, носила копицю свого рудого волосся. Халат в обтяжку так вигідно підкреслював усі жіночі принади обер-медсестри, що в деяких солдатів аж носи блідли, коли вони кидали на неї погляд.

Хаген голосно заявив фрейлейн Ельфріді, що, скоряючись волі фюрера, він готовий виконати свій обов'язок: умножити з її допомогою число справжніх арійців. Примружившись, оглянув її і суворо сказав:

— Так, мабуть, нам варто попрацювати для фатерланду. — І наказав: — Ви мені нагадаєте про це, коли я буду вже на ногах.

Він так владно поводився з Ельфрідою, що та на його вимогу всупереч правилам принесла йому в палату мундир і все спорядження.

Хаген повісив кітель на спинку стільця. Чоботи поставив під ліжко, бриджі акуратно поклав під матрац, а парабелум, недбало оглянувши, засунув під подушку. Пояснив не так Ельфріді, як своєму сусідові по ліжку, хворому на коліт співробітникові роти пропаганди, котрий не раз докоряв Хагенові, що той зовсім не читає.

— Як тільки я чую слово «інтелект», — Хаген цитував Ганса Йоста, керівника фашистської палати в справах літератури, — моя рука тягнеться до спускового гачка пістолета. — І, не одводячи мертвенно-прозорих очей від худого обличчя фашистського пропагандиста, поляпав по подушці, під яку засунув парабелум.

Йоганн аж тремтів од ненависті до цього нахабного прусського красеня. Він намагався якомога менше бувати в палаті, хоч йому й важко було надовго покидати постіль. Він виходив у коридор і годинами лишався там, аби не бачити огидно вродливого обличчя Хагена, не чути його голосу, його чванливого варнякання.

Очевидно, Йоганн теж не сподобався Хагену. Щоправда, коли якийсь генерал у супроводі почту відвідав госпіталь, і йому відрекомендували Хагена, й генерал милувався Хагеном, як породистим конем, і Хаген, як коняка, хвалькувато демонстрував себе, бо все в ньому було за арійським екстер'єром, за пропорціями відповідної таблиці, Хаген доповів, що єфрейтор Вайс — теж чудовий екземпляр арійця, хоч і трохи дрібніший. І Вайс теж удостоївся прихильного генералового кивка.