Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Командировка кінчилася. Машина мчить назад до Варшави.

Мокрий снігопад, дороги, розквашені танками, руїни міст, мертві, чорні згарища сіл — пошматована земля, зрита оборонними спорудами, і непоховані трупи радянських воїнів.

Дітріх дрімає, притискаючи до грудей планшет. У ньому списки полонених, пропонованих для вербування, і доповідна записка Лансдорфові, складена Вайсом під диктування капітана в енергійній, хвастовитій манері, що відповідає духові імперської стилістики.

Дітріх дуже задоволений Вайсом і обіцяв, що той одержить унтер-офіцерське звання. Йому подобалися завжди рівна, послужлива Вайсова скромність, його суто німецька

працьовитість і та зухвала напористість, з якою він домагався в табірного начальника матеріалів, щоб виконати роботу, яку, власне, мав робити Дітріх.

Гітлер обіцяв: «Я вирощу таку молодь, пород якою здригнеться світ. Ця молодь буде жорстока і владна. Ні про яке інтелектуальне виховання не може бути й мови. В прусських юнкерських родинах — а Дітріх належав саме до такої родини — жорстока воля до влади здавна вважалась ознакою істинно німецького характеру, а військове виховання — єдино можливим для її нащадків.

І Дітріх гадав, що солдатів противника, які здалися в полон, слід страчувати на місці для повчання власним солдатам. Табори для військовополонених він вважав зайвими розкошами й досить скептично ставився до можливості завербувати там надійних диверсантів. Табірний персонал він зневажав: в його очах це були тиловики, що наживаються на крадіжках табірного провіанту і стараються урвати щось для себе. Правда, не треба й особливої спостережливості, щоб помітити величезні свинарні при кожному таборі. Не можна було не звернути уваги й на грузовики, які під'їздили до просторих складів: тут оптом продавали набиті в паки одежу і взуття умертвлених в'язнів. А кістяне борошно продавали для удобрення полів. Жодна дрібничка не пропала марно в дбайливої табірної адміністрації, і в спеціально для того обладнаних приміщеннях зубні коронки страчених переплавляли на газових пальниках у золоті десятиграмові брусочки.

Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням.

І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.

Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.

Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.

Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали

храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях.

А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.

Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.

І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію.

Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..

30

Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку.

І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря — а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, — то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого.