Щит і меч
Шрифт:
— І багато їх?
Рейс відповів загадково:
— Це особисті кадри оберштурмбанфюрера.
— Отакі хлопці нам і потрібні! — з ентузіазмом вигукнув Вайс. — Сподіваюсь, ви нам деким поступитесь?
— Як накаже оберштурмбанфюрер.
Йоганн поклав руку Рейсові на спину й, по-дружньому напівобнімаючи його, попросив:
— Ану, по-приятельськи. Парочку міцненьких. А то, я бачу, вони всі тут охлялі.
— Ну не всі, є один кролик надзвичайно живучий.
Вайс сказав сухо:
— Ті, на яких провадяться медичні експерименти, нам не
— Та ні, цей зовсім з іншої породи, — засміявся Рейс, — з гончаків. Ну, розумієш, кролик-гончак. Ми вказуємо йому місце проходу в загородженні, він підбиває групу до втечі. Ну й, звичайно, таким простим способом ми виявляємо ще не знеосіблені об'єкти й позбавляємось од них.
— Здорово, — похвалив Йоганн.
— Шаблонний прийом, — скромно сказав Рейс, — тягнемо його ще з Тремблінки.
Йоганн обвів очима колону в'язнів, попросив:
— Ану, покажи мені цього хлопця.
— Та ось він, навпроти — 730012.
Розуміючи, що йдеться про нагрудний номер на куртці в'язня, Йоганн досить швидко знайшов його.
Такий самий, як і всі тут. Нічим особливо не вирізняється. Обличчя сизе, набрякле, вуха круглі, широкі, сутулуватий, з одвислим задом. От хіба що права брова від рубця лиса.
— Не годиться для нас, застарий, — сухо мовив Йоганн.
— Та йому й тридцяти немає. Вони всі тут схожі на старих.
Йоганн, відчуваючи неймовірне напруження душевних сил, дивився на обличчя в'язнів, дивився їм у вічі. Та його погляд зустрічав тільки скляне, мертве мигтіння очей, які, здавалося, не бачать його і не хочуть бачити. Він не існував для цих людей — ось що означали їхні погляди. Не існував, та й годі. Він був для них ніщо. Ніщо в сірому мундирі. Ніщо, голосові якого вони скорятимуться так само, як голосові репродуктора.
Рейс ворухнув пальцем і промовив:
— Сімдесят чотири два нулі чотирнадцять.
Блокфюрер вигукнув:
— 740014, до пана унтерштурмфюрера!
Чітко карбуючи крок, з рядів вийшов скелетоподібний чоловік, зняв з голови смугасту матер'яну шапку, притупнув, виструнчився.
— Поговори, коли хочеш, — дозволив Рейс Йоганнові. Йоганн, пильно дивлячись в обличчя цієї людини, голосно і виразно спитав по-російськи:
— Ви бажаєте пропонувати свої послуги як зрадник Батьківщини? В ім'я перемоги великої Німеччини і слави фюрера?
— Не розумію, — глухо сказав № 740014.
— Я погано пояснив по-російськи? — спитав Вайс.
— Я не розумію.
— Що ви не розумієте?
— Не розумію, та й годі.
— Не хочете розуміти?
В'язень мовчав.
Рейс занепокоєно спитав:
— Що він тобі відповів?
— Він хоче подумати, — сказав Вайс.
Рейс попросив:
— Скажи йому, що я вже починаю думати, чи не слід його полікувати в енецблоці. У нього поганий вигляд.
Йоганн переклав.
Обличчя в'язня ще більше посіріло. Він усміхнувся однією щокою, сказав хрипло:
— Ясно!
— Що вам ясно? — спитав Йоганн.
— Все, — сказав № 740014. І додав: —
— Марш! — наказав Рейс і недбало наказав блокфюреру, що підскочив до нього: — Цього — на фініш.
— Момент, — сказав Йоганн. І з усмішкою попросив Рейса: — Дозволь мені самому його трусонути.
— Відставити! — наказав Рейс блокфюреру.
Гупаючи по плацу дерев'яними підошвами, в'язні розійшлися в бараки.
На плацу запала в'язка мертва тиша. І зразу став відчутний кислий сморід туману, чадний запах людського поту і мокрого лахміття, гострий запах дезинфекції.
Біля дротяного загородження сірими тінями металися вівчарки. Вони ніколи не гавкали, їх привчили без звуку кидатися на людей.
Рейс, обережно ступаючи, щоб не стати в калюжу, казав:
— Наш табір відбірний. Матеріал приходить до нас після значного відсіву, однак трапляються і комуністи. Це дуже небезпечно.
— І зараз є підозрілі?
— Авжеж, та ще й кілька.
— Ти мені потім скажеш їхні номери, щоб я не марнував часу?
— Звичайно, — погодився Рейс. — Це завжди дуже хитрі типи. Вони вміють берегти таємницю, і тільки коли йдуть на страту, то виказують себе.
— Чим саме?
— Безглуздою демонстрацією хоробрості.
Йоганн ішов чорним плацом і думав про те, що в таборі вбивають спочатку тих, хто не хоче продовжувати своє життя і вважає за краще зразу вмерти, аніж повільно вмирати в муках. Є тут і міцні люди, яких тільки смерть здатна зломити. А є інші, теж міцні, та вони гнуться додолу, гнуться, щоб раптом якоїсь миті розпрямитись і, розпрямившись, стати знову людьми собі на погибель. І треба знайти таких людей. Це потрібно для справи, якій служить Йоганн, і такі люди для нього неоціненні. Та як знайти їх?
Ось цей № 740014. Хто він? Що він? Номер у картотеці?
А, коли б Йоганн опинився в полоні, хіба він казав би правду? Звісно, ні, він брехав би.
Але цього, № 740014, Рейс уже прирік до смерті. Може, тепер він скаже про себе правду? А навіщо? Якщо він раніше не відкупився зрадою, чому він зробить це зараз? Чи збреше, щоб вижити? Але ж він пройшов багато перевірок, отже, через щось він опинився у відбірному таборі.
Треба поговорити сам на сам.
Може, він просто боявся інших в'язнів. Навіть цей удосконалений метод тасовки не позбавляє слухачів від помсти: їх часто знаходять у відхідниках мертвими. Виходить, хтось тут карає зрадників. Адже одному це не під силу, потрібні організовані дії.
Нема такого променя, з допомогою якого можна було б побачити людину наскрізь. Нема й не буде. Але Йонанн мусить знайти спосіб. Мусить…
Туман став мокрий, майже непроглядний. Рейс увімкнув на мотоциклі фару. Білий диск стирчав у туманній задушливій імлі. Вони виїхали з низини. В бору було сухо, чисто. Пісок рипів під шинами, у вікнах будиночків табірного персоналу затишно світилися шовкові різноколірні абажури…
Дітріх сказав Вайсові, щоб він взявся за картотеку. Хитро підморгуючи, запропонував: