Селище
Шрифт:
Коза спочатку кинулася уперед, ніби вказувала дорогу, але скоро передумала і зупинилася. Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.
Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.
***
Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам’яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися
— Ну, скоро вийдемо?
— До вечора вийдемо.
Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.
— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар’яна.
Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар’яну відпустити її назад в ліс, на волю.
— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п’ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.
Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.
Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.
Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.
— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.
За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.
Дік підняв річ і сказав:
— На неї, напевно, впав камінь.
— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!
— Це називається “фляга”? — запитала Мар’яна.
Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.
— Зручна річ, — зауважив Дік.
— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.
— Гарна річ, — сказала Мар’яна.
— Я ходитиму з нею на полювання, — втрутився Дік. — Вайткусу вона не потрібна. Він все одно хворіє.
Томас підніс флягу до носа і понюхав.
— Чорти б його забрали! — крикнув він. — Здуріти можна!
— Що сталося? — спитав Олег. Йому хотілося потримати в руках баклажку.
— Хлопці, та це ж коньяк! Ви розумієте, це ж
Коза відійшла убік і здивовано мекнула, наче кликала до себе.
Олег підійшов до неї. За великим каменем лежали металеві банки і маленькі казанки — такого скарбу він ще не бачив.
— Томас! — покликав він. — Подивися, ви ще щось забули!
— Не забули, — відповів Томас. — Розумієш, ми тоді повірили, що вийдемо до лісу, і востаннє поїли. Це консервні банки, розумієш? Це непотрібні консервні банки.
— Непотрібні?
— Тоді вони здавалися нам непотрібними. — Томас знову підніс флягу до носа і принюхався. — Я здурію. Це мені сниться.
— Отже, правда, — сказав Дік. — Ви тут йшли. Я деколи думав, що ви не йшли, що селище було завжди.
— Знаєш, я й сам інколи так думаю, — усміхнувся Томас.
Він відпив трішки з баклажки, один ковток і зажмурився.
— Буду жити, — сказав Томас. Закашлявся, але не переставав усміхатися.
Мар’яна збирала консервні банки і складала їх у мішок. Коза сопіла, зітхала, банки їй чомусь не подобалися. Вони були чужі.
— Та не треба їх збирати, — засміявся Томас. — Не треба! Вони порожні. Якщо треба, візьмеш їх десятки сотень. Розумієш?
— Не знаю, — сказала Мар’яна. — Я думаю, вони нам знадобляться. Хоча б повернемося не з порожніми руками. З цих банок батько багато чого зможе зробити.
— Тоді забереш на зворотньому шляху, — сказав Олег.
Йому хотілося спробувати коньяку, якому так зрадів Томас.
— А якщо їх заберуть? — запитала Мар’яна.
— Хто? — здивувався Томас. — За шістнадцять років ніхто не взяв. Козам банки не потрібні.
Але Мар’яна зібрала всі банки, навіть діряві.
Дік сказав:
— Дай покуштувати, Томасе. З баклажки.
— Тобі не сподобається, — сказав Томас. — Дітям і дикунам коньяк пити небезпечно.
Проте протягнув Діку флягу.
“Завжди треба просити, — подумав Олег. — Я завжди тільки думаю про щось, а Дік вже діє”.
— Тільки обережно, — сказав Томас. — Один маленький ковток.
— Не бійся, — сказав Дік. — Якщо можна тобі, мені тим паче. Я сильніший за тебе.
Томас промовчав. Олегу здалося, що він усміхається.
Дік підняв флягу і зробив один великий ковток. Напевно, цей коньяк був дуже міцний, бо хлопець випустив з рук флягу і страшенно закашлявся, схопившись за горло. Томас ледве встиг схопити баклажку.
— Я тобі що казав? — запитав він без співчуття.
Мар’яна кинулася до бідолашного Діка.
— Все горить! — нарешті видусив з себе Дік.
— Ви навіщо? — злостилася Мар’яна на Томаса.
Вона почала порпатися у своєму мішку. Олег знав, що вона шукає ліки від опіку.
— Зараз минеться, — всміхнувся Томас. — Ти ж дикун, юначе. Ти повинен сприймати незнайому рідину найперше як можливу отруту. Мусив спочатку пробувати язиком.
Дік махнув рукою.
— Я повірив, — сказав він. — Розумієш, повірив! Ти ж пив!