Селище

Буличов Кір

Дік сердився на весь світ. Приниження він не терпів.

— Ось, — сказала Мар’яна, — пожуй траву. Це допоможе.

— Не треба, — відказав Дік.

— Вже минулося, — сказав Томас. — Йому тепер вже тепліше.

— Ні, — відповів Дік. Але збрехав.

— Є ще бажаючі обпектися? — спитав Томас. — Ну як, мої любі сміливці? До речі, індіанці називали це вогняною водою.

— А потім спивалися і віддавали за безцінь маєтки білим колоністам, — згадав Олег урок історії.

— Саме так. Тільки ті напої були низької якості.

Томас

повісив флягу через плече. Дік подивився на неї зі співчуттям. Він би із задоволенням вилив звідти клятий коньяк і налив води.

Вони всілися на камінні перепочити. Мар’яна роздала усім по жменьці сушених грибів і по скибці в’яленого м’яса. Козі також дала грибів. Дік подивився сердито, але змовчав. Коза делікатно їла гриби і дивилася на дівчину, чи не дасть та ще трохи. Козі в цій місцевості важко було знаходити їжу, вона весь час була голодна.

— І уся ваша їжа була в цих банках? — запитав Олег.

— Не тільки, — відповів Томас. — Їжа була в ящиках, коробках, контейнерах, пляшках, тюбиках, мішках і багато ще в чому. Їжі було, скажу вам, друзі, багато. А ще там були сигарети, які мені часто сняться.

І раптом Олег зрозумів, що знайдена фляга, консервні банки подіяли не тільки на нього і Діка. Найбільше змінився Томас. Наче до цієї миті він і сам не дуже вірив у те, що колись він був за перевалом, де їдять з блискучих банок, а у флязі може бути коньяк. І цей чужий, але бажаний для Олега, чужий, і взагалі непотрібний Дікові, світ віддалив Томаса.

— Пішли, — сказав Томас, підводячись. — Тепер я майже впевнений, що ми дійдемо, хоча найважча ділянка шляху попереду.

Вони пішли далі. Мар’яна трималася ближче до Діка, вона турбувалася про його самопочуття. У Мар’яни є ця риса — усіх жаліти. Інколи Олегу це подобалося, а зараз злостило. Адже видно, що Дік здоровий, тільки очі блищать, і розмовляє голосніше, ніж звичайно.

— Це двері, — сказав Томас, який йшов поруч з Олегом. — Двері, за якими ховаються мої спогади. Ти розумієш?

— Розумію, — кивнув Олег.

— Досі я міг тільки уявляти, — продовжив Томас. — І я зовсім забув про цю місцину, де ми відпочивали. Твоя мати несла тебе на руках. Вона зовсім вибилася із сил, але нікому тебе не віддавала. А ти мовчав. Дік репетував, як і годиться голодному і нещасному немовлятку. А ти вперто мовчав. Еглі усе крутилася біля твоєї матері, вони ж були тоді зовсім молоденькими, років по двадцять п’ять, не більше, і колись дружили. Еглі все хотіла переконатися, чи ти живий, а мати не давала. У неї нічого не залишилося у житті, тільки ти.

Томас раптом закашлявся. Його зігнуло пополам. Він уперся долонями до кам’яної стіни, і Олег помітив, які жовті і тонкі пальці у Томаса. Дік з Мар’яною пішли вперед і зникли за поворотом.

— Давайте, я понесу мішок, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас. — Зараз минеться... — Він тільки посміхнувся. — Здавалося б, я повинен керувати вами, бути прикладом для підлітків. А я тягнуся ледве-ледве...

Знаєш, мені здалося, що після коньяку все минеться. Це смішно...

— А ви випийте ще, — сказав Олег.

— Не варто. У мене температура. Дійти би швидше до перевалу. Мені б у лікарню — спокій і процедури, а не сходження у гори.

Години через дві ущелина скінчилася. Потічок маленьким водоспадом спадав з невисокої скелі. Але вилізти на неї було непросто. Томас так стомився, що його довелося майже на руках піднімати нагору. Козу тягнули на мотузці, і перелякана тварина дивом нікого не покалічила, брикаючись копитами.

Було дивне відчуття: два дні вони підіймались вузьким, напівтемним міжгір’ям під шум потічка, і раптом опинилися у полоні простору. Такої краси Олег ще не бачив.

Засніжене величезне плоскогір’я розтягнулося на декілька кілометрів і впиралося у величну стіну гір. З іншого боку йшов нескінченний крутий схил, який переходив на широку долину з поодинокими кущиками і деревами, а далеко на горизонті уже виднілися ліси.

Там, за десятки кілометрів, було їхнє селище. Правда, його звідси не побачиш.

— Ось тут, — сказав Томас, який ніяк не міг віддихатися, — саме тут ми зрозуміли, що врятувалися. Ми йшли від гір, не йшли, а повзли, тягнули хворих, замерзаючи, ні у що вже не вірячи, і несподівано вийшли на край цього плоскогір’я. Воно, як бачите, ледь піднімається, і тому, поки ми не дійшли сюди, ми не знали, що є надія. Йшов сніг, мело... Хто ж був перший? Здається, Борис. Саме так, Борис. Він відірвався вперед і раптом зупинився. Я пам’ятаю, як він чомусь завмер, але я так втомився, що не зрозумів, чому він стоїть, як вкопаний. Коли я підійшов до нього, він плакав. Сльози на його обличчі замерзали просто на очах.

Томас трохи помовчав і продовжив:

— Видимість того дня була погана, але інколи снігова імла розсіювалася і ми бачили далеко внизу дерева. Отже, там було життя...

Дув вітер, на щастя, не сильний. Коза вистрибувала, радіючи простору. Подорожні стояли на сніговій перині.

— Тут немає дичини, — сказав Дік. Він звертався до Томаса, наче той був у чомусь винний.

— Дні через три-чотири, якщо все буде гаразд, дійдемо, — сказав Томас.

— А кажуть, що ви йшли два тижні.

— Ми йшли тринадцять днів. Була зима, багато хворих і поранених, а зараз ми у кращому становищі. Дивно, наче все це було вчора — ми стоїмо з Борисом і дивимося униз...

До вечора вдалося дійти до гір.

***

Вночі стало холодніше, лютував мороз. Дік з Олегом поклали Мар’яну і Томаса посередині. Томас так перемучився за день, що навіть ні з ким не сперечався. Він був гарячий, але ніяк не міг зігрітися, і коли починав заходитися сухим кашлем, Олег обіймав його, а Мар’яна давала напитися мікстури, яку приготувала власноруч. Мар’яна не спала, і щоби швидше минула ніч, вони пошепки гомоніли з Олегом. Дік, якому хотілося спати, крутився. Потім сказав: