Селище

Буличов Кір

Отже, у “Селищі” космічний корабель “Полюс” зазнає аварії і опиняється на далекій і необжитій планеті, загубленій у безмежному Всесвіті. Потерпілі втрачають зв’язок із базою. Ті, котрі вижили у жорстокому, непривітному світі поміж рослин-хижаків і навіть пристосувалися до “нелюдських” умов планети, побудували Селище. “Старі”, у котрих ще свіжа пам’ять про дива земної цивілізації, поступово вимирають, оскільки боротьба за виживання потребує максимуму життєвої енергії. “Селищні” експедиції, які вряди-годи споряджають для відновлення контакту з базою, зазнають невдач.

Планета “затягує” землян у свої тенета, примушує забувати минуле життя і невмолимо скочуватися до стану дикунства.

З плином часу у Селищі виростає нове покоління,

яке, виховане безжальним світом, стає його майже невід’ємною частиною. Це покоління не бачило іншого життя, крім життя на цій непривітній планеті. Дорослі мешканці Селища вирішують зробити останню спробу, пославши у небезпечну мандрівку саме їх — ще не дорослих, але вже й не дітей: Діка й Олега. Дік, — спритний, сильний — чудово почуває себе у жорстоких умовах планети. По суті, він — уже справжній абориген. Натомість Олег — значно слабший, проте цивілізованіший і розумніший. Саме між цими двома персонажами відбувається прихована боротьба. Кожен із них немов уособлює ті шляхи розвитку, які неминуче постануть перед мешканцями Селища у недалекому майбутньому.

Дік і Олег мають своїх прибічників і супротивників. Так, майже все старше покоління, особливо учитель Борис, котрого всі звуть Старий, покладає сподівання на Олега. Він вірить, що завдяки розумовим здібностям хлопця молодь зможе покращити тяжкі умови існування і гідно вийти із скрутного становища, не втративши духовних ідеалів. Основне для Старого — зберегти моральні цінності. Тому він навчає дітей Селища, передає їм свої знання. Звичайно, Старий розуміє, що потрапивши у нелюдські умови існування, дуже важко зберегти набутки цивілізації. Реально оцінюючи ситуацію, він доходить до песимістичних висновків — Селище або вимре, або здичавіє... Дивлячись на Діка, на його здатність пристосовуватися до навколишнього середовища, відчуваючи у його діях агресивний інстинкт верховодства над іншими, Старий прогнозує можливість страшнішого, ніж фізична смерть, майбутнього — смерть духовності. Тому і він, й інші “старі” плекають надію на відновлення зв’язку із Землею.

Однак не всі дорослі мешканці Селища поділяють погляди Старого. Деякі з них давно втратили віру у порятунок. Серед них і астроном Христина, яка, осліпнувши, безперервно нарікає на долю і не розраховує на те, що вони колись виберуться з цієї непривітної планети. Схожої думки притримується й мати Олега, Ірина. Вона, загадуючи на майбутнє, шукає синові наречену, мріє про внуків, гадаючи, що Селище буде існувати лише завдяки продовженню роду . Ірина чудово розуміє — Дік сильніший, спритніший за Олега — і саме завдяки таким людям, як він, є надія на виживання.

А от для дітей Селища Дік — давно беззаперечний лідер, вони мріють бути схожими на нього. Для юного покоління знання Старого є нічим іншим, як міфом, казкою, що не має реального підґрунтя. Їм набагато ближчі і зрозуміліші рослини-хижаки, що ростуть поряд із домівкою, з якими можна погратися у дощову погоду, з деяких зварити юшку, іншими — поласувати... Діти інакше, ніж дорослі, дивляться на навколишній світ, оскільки вони споріднилися з ним, стали його частиною.

Зважаючи на все це, дорослі розуміють, що в диких умовах планети діти й не можуть бути інакшими, тому вбачають єдиний порятунок у відновленні зв’язку з базою. Вони знаходять вихід, посилаючи підлітків у похід на перевал до космічного корабля.

Остання експедиція виявляється успішною, підлітки дістаються до “Полюса”, приносять звідти багато цінних речей для щоденного вжитку, а головне — з’являється надія налагодити зв’язок з базою і покинути вимушений притулок. Цією надією вони живуть довгу зиму, яка становить майже дві земних, наполегливо готуючись до нового походу.

Проте їх рятує випадок. На планету прилітає розвідувальна група із Землі, серед членів якої — лікар Павлиш. Саме завдяки його допитливості і кмітливості рятують мешканців Селища.

У “Селищі” на прикладі долі своїх героїв Кір Буличов

зумів відтворити модель історії людства: одне покоління старіє, вмирає і, зрештою, йде у небуття, а йому на зміну приходить інше, яке самостійно обирає той чи інший шлях розвитку.

Коло інтересів Кіра Буличова було настільки широким і розмаїтим, що сучасники подивовувалися, як він усе встигав. Адже одночасно з фантастом Кіром Буличовим невтомно працював історик Ігор Можейко, автор науково-популярних книг “7 і 37 дивовиж”, “В Індійському океані”, “1185 рік”, “Західний вітер — безхмарна погода” тощо. Письменник написав декілька книг про нагороди: “Розмови про фалеристику: 3 історії нагородних систем” (1990), “Посадові знаки Російської імперії” (1993), низку літературознавчих досліджень: “Пасербиця епохи” (1989), “Фантастичний бестіарій”. Кір Буличов відомий і своїми перекладами творів К. Саймака, Ф. Пола, М. Рейнольдса, Ж. Сіменона та інших. Він — автор сценаріїв до кінофільмів “Через терни до зірок”, “Сльози крапали”, “Шанс” та інших. Окрім того, Кір Буличов — лауреат Державної премії СРСР (1982) за сценарії до фільмів “Таємниця третьої планети” та “Через терни до зірок”; він ушанований літературними преміями “Аеліта” (1997) — за значний внесок у розвиток російської фантастики; “Бронзовий равлик” (1992) — за оповідання “Про страх”; “Великий Зиланткон” (1996) — за повість “Осічка”.

Твори Кіра Буличова різноманітні за сюжетами і тематикою, проте в них є спільна риса — вони ліричні, добрі і веселі, а їхні герої, котрі завжди готові до самопожертви та допомоги, утверджують благородство, великодушність, доброзичливість як щось органічне, єдино можливе у людських стосунках. Письменник застерігає людей: “Будьте добрими! Це ж так просто!”

У своїх творах Буличов виступає людинолюбом, ворогом байдужості та бездуховності, шанувальником прекрасного в людині та людських стосунках. А для читачів він завжди залишиться фантастом-гуманістом, письменником, який утверджував у своїх творах непересічну цінність добра та високі моральні ідеали. Тому його творчість завжди буде цікавою і повчальною для нових поколінь поціновувачів фантастики.

Юрій Іваненко

ЧАСТИНА ПЕРША. ПЕРЕВАЛ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

У будинку пахло сирістю, мошка товклася біля каганця, треба було давно його загасити, мама, звичайно, забула, але на вулиці дощ, пітьма. Олег крутився на ліжку — нещодавно прокинувся. Уночі він сторожував селище: відлякував шакалів, які цілою зграєю лізли до сараю, ледве самого не загризли. У тілі була звичайна порожнеча, хоча сам від себе чекав хвилювання, можливо, страху. Це п’ятдесят на п’ятдесят, повернешся чи не повернешся. А п’ятдесят у квадраті? Повинна бути закономірність, повинні бути таблиці, бо знову винайдеш велосипед. До речі, все збирався запитати Старого, що таке велосипед. Парадокс. Велосипеда немає, а Старий дорікає ним, не задумуючись про зміст фрази.

На кухні закашляла мати. Вона, виявляється, була вдома.

— Ти чого не пішла? — запитав він.

— Прокинувся? Супу хочеш? Я підігріла.

— А хто по гриби пішов?

— Мар’яна з Діком.

— І все?

— Можливо, хтось із хлопців ув’язався.

Могли б і розбудити, покликати. Мар’яна не обіцяла, але було би добре, якби покликала.

— Їсти не хочеться.

— Якщо дощі не припиняться, — сказала мати, — до холодів огірки не достигнуть. Все пліснявою заросте.