Селище

Буличов Кір

— Що то був за шум? Мені здалося, що хтось кричав.

— Я увімкнув свій зовнішній динамік, а там тварюки виясняли відносини.

Саллі підійшла до вікна.

— Нікого, — сказала вона. — Ніхто тут не живе. Вони тільки інколи приходять полякати нас. Але ж ми не з лякливих?

— Нас не залякаєш.

— А ти би міг тут залишитися жити?

— З тобою — так, — сказав Павлиш.

— Я ж серйозно.

— Де тільки не живуть люди! Тут, принаймні, є нормальне повітря і нормальний дощ.

Павлиш підійшов до Саллі і доторкнувся пальцями до її плеча.

— Тобі тут не подобається,

тобі тут нудно, ти жалкуєш, що потрапив у цю експедицію. А я єдина — єдина людська розвага, — сказала Саллі.

Павлиш забрав руку.

— Якби ми були на Землі...

— На Землі ти б мене просто не помітив, — сказала Саллі. — Я не вмію кокетувати. Нічого дивного.

Вона повернулася і подивилася йому в очі.

— Можливо, я відчуваю те саме, що йти. І я також не звернула б на тебе уваги... Це тебе ображає?

— Ні, — сказав Павлиш.

Саллі притулилася до Павлиша, взяла долонями його голову, стиснувши скроні і поцілувала його в щоку біля кутика вуст.

— Дякую, — сказав Павлиш.

— Дурна відповідь, але не найгірша, — усміхнулася Саллі.

Вона відступила на крок, звільняючись від його рук, і Павлиш

побачив, що вони не самі — за спиною Саллі в ілюмінатор дивилася дурна біла морда.

— Йди геть! — сказав Павлиш до морди.

Саллі повернулася і засміялася.

— Клавдія б запитала, — сказала вона, — чому ти не увімкнув камеру.

— Я забороняю тобі сміятися за моєю спиною, — різко сказала Клавдія.

Вона стояла в перехідному відсіку лабораторії. Клавдія була в халаті, мокре волосся зібране під рушником.

Павлиш відчув, що червоніє, як хлопчисько, якого застукали, коли він тягнув із бабусиної шафки цукерку.

І невідомо було, як давно тут стоїть Клавдія.

— Я ніколи не сміюся за твоєю спиною, ти це знаєш, — сказала Саллі.

— Завтра рано вставати, — повідомила Клавдія.

“Дітей вкладають у ліжечка спати”. — Павлиш не сказав цього вголос. Він тепер намагався не говорити те, що могло образити Клавдію.

— Завтра рано вставати, — погодився він.

РОЗДІЛ П`ЯТИЙ

Селище зменшувалося на очах, будинки стали іграшковими, такі виліплював для малюків Вайткус. Він ще ліпив для них корів, кіз, собак і різних земних тварин.

Потім селище затягнуло туманом, і люди, що стояли на пагорбі, і коза, яка так і не зрозуміла, куди зникла її Мар’янка, і горбок кладовища — все це зникло. Внизу потягнувся ліс, однаковий і безконечний.

Повітряна куля летіла рівно, ніби хтось її тягнув на мотузці, але рух вгадувався тільки по тому, як пливли назад дерева. В кошику запала тиша і повітря було нерухоме.

Усі троє і раніше піднімалися на повітряній кулі і знали, як нею керувати, але це був перший справжній політ кулі — не піднімання до хмар, а мандрівка.

У кожній групі людей за домовленістю встановлюються розподіл праці і обов’язків. Ніхто не просив Казика ставати до пальника і визначати курс, це відбулося мимовільно. Літав Казик не більше за інших, та й був ще підлітком, маленьким хлопчиком навіть за тутешніми мірками. Але тут, в кошику кулі, з ним відбулися перетворення,

схожі на ті, що бували, коли він потрапляв у ліс. Казик з істоти несміливої і мовчазної перетворився на впевнену у собі людину, наче все життя тільки те й робив, що літав на повітряних кулях. І впевненість його була настільки очевидною, що і Мар'яна, і Дік без заперечень віддали йому першість у керуванні кулею, до якої обидвоє ставилися насторожено.

Мар’яна до останньої можливості вдивлялася у мряку внизу, їй все здавалося, що вона бачить Олега, який так храбрувався в останні хвилини, приховуючи свій страх за Мар’яну і заздрість до тих, хто відлітає. Мар’яна не боялася за себе — ніколи було про це думати, та й даремні ці думки — боятися за себе. Вона хотіла зараз одного: якомога швидше злітати, байдуже навіть, знайти чи не знайти ту експедицію, у яку їй важко було повірити, як раніше і в існування корабля, поки вона не доторкнулася до нього. Але якщо корабель завжди існував в розмовах і пам’яті мешканців селища, то поява на планеті якоїсь наукової експедиції була з розряду снів. Це була якась несправжня експедиція, і її невміння відшукати селище і врятувати їх лише посилювало це відчуття. Тому Мар’яна боялася лише, як би їм не заблукати, не залетіти надто далеко, бо треба і повернутися до того дня, коли Олег піде в гори до “Полюса”, піти разом з ним.

Для Діка експедиція, на пошуки якої вони летіли, також не була реальністю. Вона ніяк не вписувалася у космогонію його світу. Правда, минулорічний похід до “Полюса” цю картину змінив, але не зруйнував — адже “Полюс” був мертвий, він був продовженням селища і одночасно його витоком. Дік не уявляв собі життя поза планетою, поза лісом. Його самолюбство вдовольнялося боротьбою з лісом і підкоренням лісу. Він ніколи не уявляв собі життя на якійсь іншій планеті, наприклад, на Землі, хоча б тому, що там інший ліс та інші тварини.

Лише Казик вже жив на Землі. Якщо мешканці селища знайомилися з повітряною кулею у міру того, як вона виникала і набирала форму, то Казик побачив її внутрішнім зором значно раніше за інших. Інтуїтивно Казик знав усе, що можна знати про повітряні кулі. Вже в перших польотах з Олегом він відчув характер кулі навіть краще за самого Олега, але нічого про це йому не сказав — Казик і сам не думав, що краще за Олега керує кулею. У перші хвилини, користуючись тим, що Мар’яна та Дік все ще подумки перебували на землі, Казик якнайкраще закріпив мішки з баластом та харчами таким чином, щоб досягти максимальної рівноваги, чи, як він сам собі пояснював, щоб кулі було зручніше їх везти. Він сприймав кулю як якусь живу істоту, якій буває важко, легко, весело і навіть незручно, і він допомагав кулі, щоб їй було приємніше.

Дік дивився вниз. Він намагався вгадати в лісі свої стежки і місця стоянок, але зверху ліс був зовсім іншим, наче Дік не обходив ці місця сотні разів. Раптом він упізнав галявину. На ній торік він убив великого ведмедя, і той залишив на його руці три паралельні шрами. Дік подивився на ці страшні відмітини, а коли знову поглянув униз, галявина вже зникла.

Вітер притих, Казик заметушився біля пальника, збільшуючи полум’я, бо відчув, що куля почала втрачати висоту. Землю поволі затягував туман.