Селище

Буличов Кір

— Нижче спускатися? — запитав Казик.

Це були перші слова, сказані з моменту відльоту, і тому вони видалися дуже голосними.

— Спускатися? — Дік не відразу збагнув, про що питав Казик. Адже політ ще не закінчений. — А ріка?

— Не видно, куди летимо, — пояснив Казик.

— Ми правильно летимо, — сказала Мар’яна. — Скоро перше болото.

Куля смикнулася і зависла — зверху зарядив дощ, і було чути, як краплі гучно стукотять по тонкій оболонці. Кошик захитався. Дік вчепився

за його край, а Мар’яна присіла — їй здалося, що борт кошика дуже низький і її може викинути назовні.

— Я піду догори, — сказав Казик. — Ми будемо шукати вітер. Бо назад у селище повернемося.

— Не треба назад, — попросив Дік. — Вони сміятимуться.

Дік не терпів думки, що над ним можна сміятися.

Казик підтягнув на борт мішок з піском, розв’язав його і висипав частину піску вниз. Мішок він беріг, він ще згодиться.

Куля відразу піднялася догори — було видно, як зменшуються і тануть в тумані дерева.

— Правда, добре? Я висипав, і куля мене послухалася, — радісно сказав Казик, але ніхто не відповів.

Було страшно, оскільки куля була ненадійна і примхлива. І Діку, і Мар’яні стало зрозуміло, що вони — невільники кулі, нікчемні забавки її примхи. Захоче — віднесе в небо, захоче — кине на землю. Вони, на відміну від Казика, не відчували кулі і не керували нею.

Через кілька секунд куля зникла в хмарах, і стало ще неприємніше, бо за межами кошика висів непроникний туман, у якому щось причаїлося. Можливо, літаюча тварюка, може скеля, чи щось незрозуміле.

— А тепер зовсім нічого не втямлю, — зізнався вголос Казик. — Чи ми летимо догори, чи взагалі нікуди не летимо. Я не знаю.

— Давай піднімемося, — сказав Дік. — Піднімемося вгору, понад хмари, як з Олегом.

— Баласту небагато, — повідомив Казик, — він може знадобитися.

— Тоді зроби більше полум’я, — порадила Мар’яна.

— Олег казав не дуже надувати, — сказав Казик. — Якщо куля лусне — ми, як камінь гепнемося вниз.

Казик відчув свою владу над старшими, він зрозумів, що нічого не боїться, що йому приємно, аж до лоскоту в грудях, підніматися у хмарах, або нестися над землею, а їм страшно, незвично.

— Піднімайся, — наказав Дік, який вловив прихований бунт.

Казик звів вузькими плечима і збільшив полум’я у пальнику.

Стало холодніше, кошик був мокрий, великі краплі стікали по

оболонці кулі і зривалися з нижнього обода.

Казику хотілося виразити урочисте відчуття польоту, але виразити його можна було лише в пісні. І якби він був один, він обов’язково заспівав би і навіть заспівав би зі словами, які він умів складати у вірші. Але він соромився робити це при свідках. Не посмів і зараз. Він беззвучно наспівував, стиснувши губи.

Діка

охопив відчай безсилля. Хмари ніколи не закінчаться. Вони загубилися. І не треба було взагалі цього починати. Пішли б вони пішки, якось би перебралися через ріку. Нічого особливого. А тепер ні річки, ні селища не буде...

І раптом стало світліше, куля ввійшла у проміжок між хмарами — над головами був ще шар і їх майже несло до чорної величезної хмари, яка стіною стояла попереду, ніби вичікувала кулю, щоби зжерти її. У хмарі спалахували блискавки, і вона здавалася живою і гарячою.

— Як гарно! — вигукнув Казик. — Як зараз струсоне!

— Вниз! — наказав Дік. — Давай вниз, не розумієш, чи що!

— Шкода. — Казик протягнув руку до пальника, щоби зменшити полум’я. — Я такого ще ніколи не бачив. Знизу це не так цікаво.

— Мені нецікаво, — сказала Мар’яна.

Куля чомусь не знижувалася, а продовжувала летіти назустріч грозовій хмарі, і гуркіт, що долинав з неї, був майже безперервний, наче хтось вів велетенською палицею по паркану.

Дік відштовхнув Казика і різким рухом загасив пальник.

— Це тобі не забавка! — сказав він.

Пориви зустрічного вітру били по кулі, вона металася між хмарами і ніяк не могла спуститися.

— Не можна зовсім гасити! — закричав Казик. — Ви дурні!

— Замовкни! — наказав Дік. — Набрид.

Грубістю він приховував свій страх, бо навіть перед собою не хотів визнати, що може боятися.

Куля раптом затрусилася. Вона потрапила у повітряний вихор і ковзнула донизу.

— Запалюй! — крикнув Казик. — Невже ти не розумієш, що куля зараз охолоне.

— Встигнемо, — відповів Дік. — Спочатку треба спуститися униз.

— Не можна так відразу. Де запальничка?

Запальничка була у Діка, і він не давав її Казику, тому що вірив, що куля в безпеці. Йому хотілося одного — скоріше відійти від грозової хмари.

— Ти подивися, вона зменшується! — Казик показав рукою нагору, але тільки його очі бачили, що куля втрачає об’єм і швидкість її зниження росте.

— Візьми. — Дік все-таки захвилювався від наполегливого тону Казика і простягнув хлопцю запальничку.

Запальничка бахкала, тріскала і ніяк не хотіла запалюватися.

Було мокро, неприємно, усі вже змокли. Трут у запальничці теж відсирів. Якби Казик знав, що Дік погасить полум’я, він би заздалегідь сховав запальничку і тримав її сухою.

Довкола знову були хмари, знову потемніло, і гуркотіння, що долинало з грозової хмари, трохи стихло, залишилося там, нагорі, майже над головами.

— Добре, що встигли, — сказав Дік, виправдовуючись.

Краєм ока він знову і знову дивився, як Казик клацає кресалом.