Селище

Буличов Кір

— Отже, взяти з собою практично нічого. Що було, ми віддали на повітряну кулю. Так? — запитав Старий.

— Ми вполюємо що-небудь у лісі. Не пропадемо... Та не будемо про це зараз думати.

— Думати корисно завжди.

Олег подивився на Старого, чекаючи його підтримки. Але Старий мовчав.

— Але мова йде про наших... А раптом їм погано?

— Ми завжди живемо поруч зі смертю, — сказав Старий. — Відправити зараз тебе та інших в ліс без надії на успіх, оскільки ми хвилюємося за долю близьких, рівнозначно трагедії для селища. А селище — це в першу чергу не ми з Борисом, і навіть не ти, а ті дітлахи, які залежать від нас.

Ну добре, ми пішли в ліс. А хто залишився у селищі?

— Багато людей, — сказав Олег. — І Старий, і Вайткус, і жінки, і Ліз. Багато.

— Вайткус хворий і слабкий. Старий теж. У селищі не залишиться ні жодного захисника, ти розумієш — жодного воїна!

— Ти не правий, — сказав Старий. — Якщо потрібно, ми ще згадаємо старовину!

— Якщо в лісі не впораються Дік з Казиком, — продовжував, ніби не чув його, Сергіїв, — тоді у нас з Олегом зовсім мало шансів їх розшукати. Зате дуже багато шансів, що ми ніколи не дістанемося до корабля. Про це ви забули?

— Корабель зачекає, — вперто продовжував Олег.

— Ти забув, чому ми не пустили тебе на повітряній кулі? Тому що ти мусиш дійти до корабля.

— А якщо я піду до корабля, хто охоронятиме селище? — Олег відшукав слабке місце в аргументах Сергіїва і вчепився в нього. — Хто? Ви ж самі казали! Тепер що, сидіти і чекати?

— Ми живемо в лещатах необхідності, — сказав Сергіїв. — Ми живемо між двох вогнів, між трьох, ми живемо посеред вогню. І залишаємось людьми, тому що ми завжди думаємо.

— І тепер ми не йдемо на допомогу Мар’яні!

— Та помовч ти! — раптом розсердився Старий. — Ти гадаєш, Сергіїву легко так міркувати? Ти вже дорослий, ти наш спадкоємець. Спадкоємець нашого маленького царства. Ми на тебе надіємося. А ти сперечаєшся з нами, як хлоп’я. Ти закоханий в Мар’яну...

— Що? — Олег щиро обурився. — Нічого такого немає.

— Це видно, — усміхнувся Старий, — тільки ти сам про це довго не здогадувався. А тепер, по-моєму, здогадався, тому й обурився.

— Добре, навіщо сперечатися, — сказав Сергіїв, піднімаючись. — Розкричалися на все селище.

Олег відвернувся від них. Закоханий чи не закоханий — погане слово, дурне — це їх не стосується. Він знав вже, що втече вночі з селища, втече і сам їх знайде. Нехай він йтиме п’ять днів, десять, нехай всі тварюки лісу постануть проти нього, але він знайде Мар’яну і Казика. Ну, й Діка теж. Тільки треба взяти себе в руки і не сперечатися. На кулі він полетіти не міг — не битися ж з ними. Але піти в ліс — цього йому ніхто не завадить.

— Я звертаюсь до твого розуму, якого у тебе, як виявилося, небагато, — казав Сергіїв. Олег не хотів його слухати, але не міг не слухати. — Шлях до корабля відомий, і відносно, я повторюю, відносно безпечний. І цей шлях — твій, Олеже. Це і є твоя доля і відображення долі селища. Навіть якщо й сталася трагедія з моєю донькою (“Він навмисне сказав — “з моєю донькою”, щоби я зрозумів”, — подумав Олег)... і якщо ніякої експедиції немає і ніхто нас не знайде — будемо готуватися до гіршого. У нас ще залишається “Полюс”. І залишаєшся ти. Зрозумів?

— Зрозумів, — тупо відповів Олег, як на уроці.

— До біса! Він нічого не зрозумів! — розлютився Старий. — Він не розуміє, що не належить собі. Що бувають моменти в житті, коли людина не має права належати тільки собі. Це буває тоді, коли від її вчинків залежить доля інших людей.

Увечері, коли посутеніло, а мати була у Лінди, вони з нею шили, Олег зібрав свій

невеликий мішок. Він забрав з коробки на поличці все борошно і солодкі корінці — більше вдома нічого не залишилося, потім нагострив ніж. Звичайно, можна було взяти і арбалет, але ця зброя буде заважати — адже йому доведеться йти дуже швидко, а майже від кожного хижака в лісі можна втекти. Олег перебував у владі впертості. Він розумів, що не правий — праві старші, але у їхній правоті була холодна жорстокість, з якою Олег не міг змиритися. Адже він не відмовляється йти до корабля, він піде до нього пізніше, але зараз ті, що в лісі, потребують допомоги, а ми тут займаємося балачками. Він уявляв собі, як піде: по прямій, до болота, до ріки. Йому не було страшно, хоч якби йому сказали, аби він пішов до лісу вночі, невідомо куди, один, сказали б у звичайному житті, він би злякався. Але зараз найголовніше тільки одне: непомітно вийти з селища і зайти так далеко, щоб його не наздогнали і не повернули. Бо ж вони справді можуть наздогнати і повернути.

Вечір тягнувся дуже повільно. Олег запалив каганець, заправив його жиром, відкрив підручник — він його вже тричі прочитав, і Сергіїв ліпив йому з глини об’ємні моделі пульту, щоби легше уявити, але для Олега зараз важливіше було довести самому собі, що своєю втечею він не відмовляється від походу до корабля — просто відкладає його на потім.

***

— Ти не спиш? — запитала Ліз, зайшовши в хатинку.

Олег відірвався від книжки. Виявляється, непомітно для себе, він вчитався у текст, подумки був на кораблі, у відсіку зв’язку.

— Не сплю.

— Займаєшся? Я тобі заважаю?

— Ні, нічого. Матері немає. Вона у Лінди.

— А я до тебе прийшла.

— Навіщо? (Ліз йому ще бракувало!)

— Я таку травичку знайшла, — сказала Ліз. — Біля паркана росте. Вона чудово пахне. Я нею руки намастила. На, понюхай!

Яка дурна пропозиція — нюхати руки.

Але відповісти Олег нічого не встиг, оскільки Ліз поклала долоні йому на обличчя, ледь не задушила, хоча поклала дуже ніжно. Долоні приємно пахли, але нічого особливого — таку травичку Мар’яна часто зривала і сушила. З неї виходять хороші примочки, коли якесь запалення.

— Гарно, правда? Це я сама знайшла.

— У Мар’яни такої травички цілий мішок, — сказав Олег.

Ліз нічого не відповіла. Чи образилася, чи думала, що би ще сказати. Вона присіла поруч з Олегом на лавці так, що Олег відчував її тепло. Волосся Ліз розпустила і відкинула на плечі. Красиве волосся, такого в селищі ні в кого немає — золотисте, важке. Коли Ліз була маленька, Христина заплітала їй коси, і Олег смикав її за них, але це було давно, наче в іншому світі.

— Ти за них хвилюєшся? — запитала Ліз.

— А ти ні?

— Я також хвилююся. Мені завжди за всіх страшно, — щиро сказала Ліз. — Якщо хтось йде до лісу, я вже боюся. Мене ніколи в ліс не затягнеш, ніякими солодощами.

— Знаю, — сказав Олег.

— У тебе волосся відросло, можна заплітати. Хочеш, я тебе підстрижу?

— Не треба. Це робить матір.

— Я так хвилююся, — сказала Ліз.

— Чого?

— Не знаю.

— Тоді йди спати.

— Ще рано. Взагалі, мені нудно, так нудно, ти й не уявляєш. У тебе все-таки є справи, а я весь час маю сидіти з цією божевільною Христиною. Мені нудно, і я до тебе прийшла. А ще я хвилююся за Діка. І за Мар’яну з Казиком. Вони зараз у лісі, напевно. Чи може вони вже знайшли ту експедицію? Га?