Селище
Шрифт:
— Йду, — відповів Олег. — І не треба мене жаліти. У мене все в нормі.
— Так, звичайно, я дуже радію. Але мені за тебе страшно. Адже мені від тебе нічого не потрібно, розумієш, тільки б ти на мене не сердився і пам'ятав мене.
— Добре, — відповів Олег, озираючись довкола, чи хто не чує їхньої розмови. — Я пам’ятатиму. Ти не хвилюйся.
— Підемо ввечері погуляємо? — запитала Ліз тихо, одними губами.
— Погуляємо?
— За частокіл, недалеко.
— Ти що? — щиро здивувався Олег. — Я всю ніч збиратимуся, ми удосвіта
— Ми недовго, — просила Ліз. — І ти повернешся.
— Подивимося, — сказав Олег.
Йому знову було шкода цієї дівчини, і в його руках і губах жив соромітницький, але незабутній спогад про її шкіру і вуста, і він розумів, що не можна з нею нікуди йти, і не хочеться, адже й справді не хочеться...
І він втік у майстерню, щоб допомогти Сергіїву зробити кішки — залізні кігті, з якими легше і безпечніше переходити льодяні скелі. А потім він забув про Ліз.
А вона довго стояла біля частоколу, подалі від воріт, у тіні, чекала, хоча й сама не вірила, що він прийде. Потім замерзла і попленталася спати, а Олег повернувся додому ще пізніше, коли Сергіїв вигнав його, щоб виспався перед походом.
І тільки коли лягав, Олег згадав про Ліз і подумав з полегкістю — “Ну й добре, що я забув”.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Цього разу урочистих проводів не було. Не той настрій і не той похід.
Було зовсім рано, дітлахи ще спали, біля воріт зібралися тільки старші і прибігла Фуміко, вона до останньої миті сподівалася, що її візьмуть. Вона підслухала, що Олег розмовлятиме з тими, хто врятує Казика, і хотіла почути, як це все відбуватиметься. Але звичайно, і мови не могло бути про те, щоб брати її в гори: вона слабенька, буде тягарем.
Зі своєї хижки поспішала Ліз. Вона несла торбинку. Ліз не проспала, але затрималася, шукаючи, що б таке смачненьке дати з собою Олежику. Вона була як мишка — завжди ховала смачні речі, але інколи забувала про них. А тепер перекопала все і знайшла солодкі корінці, грудку цукру, ще минулорічного, і жалюгідні рештки своєї зимової спроби спекти пиріг. Ліз хотіла загорнути все якомога гарніше, але поспішала і не виходило — пересипала все у звичайну торбинку, з якою ходять по гриби, і побігла до частоколу.
Олег взяв торбинку, і йому здалося, що всі сміються. Ліз стояла за два кроки від нього і дивилася так, ніби хотіла втягнути до себе в очі.
Мати посунулася, щоб встати між Олегом і Ліз, і почала поправляти йому комір куртки. Олег не впирався.
— Добре, — сказав Старий, — не марнуватимемо часу.
— Сьогодні всі на просапування підуть, — сказав Вайткус.
Голос його на секунду затремтів, і Олег здогадався, що Вайткусу
погано — всі йдуть, а його залишають з жінками і дітьми. Але у Вайткуса були слабкі легені і хворе серце. Йому не можна далеко ходити. І він дуже багато працював — на ньому був город і все господарство.
Заплакала Лінда. Вона не сказала
Олег із Сергіївим поправили мішки і швидко пішли в напрямку гір. По землі стелився туман, трохи парило, день обіцяв бути теплим. Олег поспішав, він вгадував знаки їхньої минулорічної подорожі. Сергіїв у всьому слухався його — він вірив у пам’ять Олега. Вони майже не розмовляли, тільки по ділу.
Гриб-гігант був на колишньому місці, він навіть підріс за зиму. Вони не затримувалися біля нього — вже темніло і Олег хотів дійти до печери, а якщо вдасться, і далі. Кожного дня вони повинні проходити більше, ніж минулого року.
***
Вони хотіли почати переправу через широкий рукав ріки удосвіта, але поки укріплювали острівець, що розлізся за ніч, Мар’яна заснула. Вночі вона не виспалася, а тут пригрілася і заснула. Дік з Казиком не будили її, вони відійшли подалі берегом і чекали, коли вона прокинеться.
— Втомився? — запитав Дік.
Казик здивувався. Дік ніколи не питав про такі речі. Якщо чоловік втомився — це його особиста справа. Коли ти дуже втомився, Дік візьме у тебе мішок або здобич. Нічого не скаже, просто візьме. “Може, він теж втомився?” — подумав Казик, а вголос сказав:
— Нічого, небагато залишилося.
Дік ударив його по плечу долонею, не боляче, але відчутно. Казик думав: “Ось ми сидимо поруч з Діком, і він не знає, як я його люблю. Я його люблю більше за всіх, навіть більше за Мар’яну і тітку Луїзу, тому що я хочу бути таким, як він — сильним і мовчазним. Добре було би, якби ми з ним дружили і на Землі. Адже я швидко виросту і теж стану дорослим, а він ще довго буде молодим. Ми зможемо разом вирушати в далеку мандрівку”.
— А може, піднімемося на Еверест? — запитав Казик вголос.
— На біса тобі той Еверест? — сказав Дік, який зрозумів, що Казик знову думає про Землю.
— Ну, на полювання, — припустив Казик.
— На полювання там не можна, — сказав Дік. — Я запитував у Старого. На Землі не полюють. Не хочу я на Землю.
— І не хочеш подивитися?
— Подивитися можна, — сказав Дік. — Тільки залишатися там не хочу. Мені нудно. Там того не можна, цього не можна... Вони сидять у чистеньких хатках і бояться мікробів, я знаю.
— Якби вони боялися, — розважливо заперечив Казик, — ми би сюди не прилетіли.
— А ми тут до чого?
— А до того, що ми і є вони. Ми одне і те саме. Ми куди йдемо? До них. Тобто до себе. Я так розумію. Ми наче заблукали в лісі і тепер хочемо вийти. Вони сильні, гарні, як на фотографії.
— А ми для них брудні, — сказав Дік.
Казик не сперечався, тому що розумів, чому Дік так говорить. Це не зменшувало його любові до Діка: так розуміння слабкостей коханої людини навіть робить її ближчою. Дік боявся людей із Землі, бо заздрив їм.
— Ми там теж не будемо останніми, — сказав Казик.