Селище
Шрифт:
Здійнявся вітер і кидав жменями сніг на маленьку палатку.
Вони піднялися, коли розвиднілося настільки, що можна було розгледіти землю під ногами. Вірніше, подерту ковдру мокрого снігу, крізь яку стирчало каміння і обрідні кущі.
Сніг притих, але вітер завивав так само сильно, як і раніше, він був мокрий і злий. Олег дивився, як скулюється під вітром Сергіїв, які в нього темні зашкарублі пальці, якими він різко прибирав з чола пасма довгого перістого волосся. У цю мить Олег зрозумів, що боїться. Боїться, бо у минулій мандрівці він не був відповідальним ні за кого. Дік
— У тебе кипить, — сказав Сергіїв.
Олег висипав у банку жменю сухих грибів. Вони швидко набубнявіли і піднялися догори. Сергіїв і Олег по черзі, обпікаючись, витягали з банки слизькі м’які кульки, дмухали на них, потім жували. Олегу їсти не хотілося — це була необхідність, яку треба виконувати, інакше забракне сили. У селищі завжди не вистачало солі. Раніше її взагалі не було, а тепер Вайткус відшукав за болотом солонувате джерело, навколо якого можна було нашкребти солі. Щоправда, вона була швидше гірка, ніж солона, але Вайткус випарював її, хитромудро розділяючи на фракції. Гриби, які вони жували, були лише трошки підсолені, але недостатньо, щоби перебити смак, який давно стояв упоперек горла.
— Пішли? — запитав Сергіїв.
Олег і не помітив, як він піднявся і почав збирати палатку — полотнище з риб’ячої шкіри.
Олег перевірив арбалет. Тятива намокла, і її доводилося підтягувати.
Вони пішли далі, догори схилом. Олег не впізнавав цих місць
і, картаючи себе, подумав: безглуздям було не залишити знаків, адже вони двічі пройшли цим шляхом.
— Можливо, мій настрій, — сказав Сергіїв, коли вони пройшли близько кілометра, — викликаний ще й тим, що моя діяльність, моя цінність там, на Землі, тепер дорівнює нулю. Мені запропонують відпочивати.
— Чому? Ти ще не старий і сильний, — сказав Олег.
— Мені вже не вписатися у світ, який змінився, у якому я, у кращому випадку, стану екзотичним Робінзоном, що викликає співчуття. Доведеться писати спогади.
— Спогади? Про що?
— Про нас... Я пожартував. Я не буду писати спогади. Я бавитиму онуків. Вам з Мар’янкою також буде нелегко. Ти уявляєш, скільки всього знають ваші ровесники?
— Я буду вчитися.
— Звичайно. Тобі буде важко.
Сергіїв не розумів, що для Олега земні проблеми не підкріплювалися зоровими образами, попереднім досвідом — Земля залишалася досі краєм обітованим. Якщо треба вчитися — вивчимося. Це потім прийде розчарування.
Олега все більше хвилювала непізнаваність місць, якими вони йшли. Давно вже мав з’явитися потічок, ущелина, але скелі довкола були незнайомі, чужі.
Сергіїв відчув хвилювання Олега.
— Ми що, заблукали? — запитав він.
— Усе інакше, ніж тоді, — пояснив Олег. — Це через сніг.
— Не бійся, — заспокоював
— Зачекай, — сказав Олег. Він почув дзюркотіння води.
Знову повалив лапатий сніг. Вони вийшли до потічка через кілька хвилин і далі пішли догори проти течії, хоча це було не дуже надійно. Минулого разу до потічка вони вийшли вже біля ущелини. А скільки тут може бути струмків?
Вони йшли до вечора майже не зупиняючись. Жодних пригод. Олег стріляв у зайця, але не влучив. Снігопад не припинявся. Він налипав до одягу, але не було холодно, тільки з кожним кроком ставало все важче й важче витягувати ноги зі снігу.
Коли стемніло, мандрівники зайшли в ущелину. Але це була зовсім інша ущелина. Швидше, широкий водорий. Там і залишилися ночувати. Вони розуміли, що збилися з дороги, але повертатися було пізно. Якщо там, нагорі, снігу не так багато, то залишається надія вийти до перевалу. Але говорити про це не хотілося. Олег розділив рештки грибів на три частини. Хмиз вони економили і, як тільки вода в банці загрілася, одразу ж погасили вогнище, а головешки склали у торбу.
Вони спали під скелею, вночі був мороз, і вітер скочувався водориєм, як потік весняної води.
***
Вранці Павлиш зібрався в гори.
Він покликав із собою Саллі, як і домовлялися, але Клавдія була проти, бо надійшов день профілактики і Саллі повинна була перевіряти апаратуру — це її обов’язок. Павлиш взявся умовляти Клавдію, що профілактику можна перенести на інший день, але вона була невмолима. Клавдія глибоко переконана в тому, що нею керує почуття обов’язку і тільки почуття обов'язку. І жодних інших почуттів вона не знає.
— Бог з вами, Клавдіє, — сказав Павлиш. — Якщо ви не хочете, щоби зі мною літала Саллі, летімо з нами.
Йому здалося, що Саллі, яка чула цю пропозицію, усміхнулася, але він не наважився подивитися у той бік.
— Ви збожеволіли! — сказала Клавдія і несподівано зашарілася. — Павлиш навіть не підозрював, що Клавдія уміє червоніти. — Ви думаєте, що саме я — головна ледарка на нашій станції?
— Я нічого поганого не мав на увазі, — сказав Павлиш. — Я тільки думав, що і вам рано чи пізно доведеться летіти в гори. Це ж ваша стихія.
— Моя стихія — уся планета, — сказала Клавдія. — Гори вже обстежили скаути. Система, яка знаходиться на північ від лісу, порівняно молода, без активного вивітрювання. Якщо там і є щось не банальне, то потрібно буде робити глибоку свердловину...
— Моя справа — запропонувати. Місце у всюдиході знайдеться.
— Дякую за запрошення, але якось іншим разом...
Саллі загорнула Павлишу кілька бутербродів на дорогу і дала термос з кавою.
— Не турбуйся, — сказала вона, коли Клавдія пішла до себе в лабораторію. — Мені справді сьогодні треба працювати. Ми полетимо з тобою наступного разу.
— Не знаю, коли буде той наступний раз, — сказав Павлиш. — Завтра з’являться ще мільйони справ.
— Щось придумаємо. Сьогодні ти знайдеш якісь нові гарні місця. Добре?