Селище
Шрифт:
Швидше на волю! Щоби було сонце і свіже повітря. Швидше вирватися з німого гробівця, заселеного крижаними тінями давньої, але законсервованої завірюхами трагедії!
***
Вони так втомилися і змокли за ніч, що удосвіта, коли буря стихла і острівець перестало заливати, попадали і заснули як вбиті.
Дік і Казик обняли Мар’яну і притулилися до неї з двох боків. Вони думали, що так тепліше, і навіть уві сні намагалися не рухатися, щоб не зробити їй боляче. Мар’яна весь час прокидалася, не могла зігрітися, її лихоманило, і треба
Мар’яна прокинулася — плівка накрила лице і заважала дихати, Мар’яна відсунула її. Дік і Казик лежали по обидва боки, і вона згадала, як минулого року вони лежали на снігу і замерзали, і хлопці теж клали її в середину, щоби зігріти. І тоді вона не знала, що знову доведеться замерзати так далеко від дому, але за два кроки від Землі, — адже правда, за два кроки?
Острівець заколисував її, хоча не повинен був цього робити.
— Діку, — сказала Мар’яна. — Ми пливемо?
— Що? — запитав він уві сні, але через кілька секунд прокинувся, сів, відкинув плівку і сказав: — Цього ще бракувало.
Поворухнувся, застогнав, і ніяк не міг прокинутися Казик. Шкіра й кістки, у чому тільки душа тримається — так про нього завжди говорили жінки в селищі, їм би зараз на нього подивитися.
Мар’яна спробувала сісти. Лікті провалювалися у настил, а нога сьогодні майже не боліла.
Довкола була тільки вода — більше нічого. Їх віднесло, поки вони спали.
Дік встав, провалився по коліно у воду; вперся долонями, витягнув ногу і почав роздивлятися. Прокинувся Казик.
— Нам пощастило, — сказав Дік. — Могло бути гірше.
Поки вони спали, кораблик потягнуло течією з острова. Але вітер піддував у потрібному напрямку, і вони опинилися ближче до дальнього берега ріки.
Вони почали гребти до берега, користуючись попутним вітром, гребли долонями, навіть Мар’яна підповзла до краю, звісилася через колоду і підгрібала.
Казик стягнув з себе подерті штани і куртку, від якої залишилися тільки клапті, і стрибнув у воду. Він плив за плотом і бовтав ногами, штовхаючи його перед собою. А потім, коли берег уже став ближче, і всіх охопило нетерпіння, за ним стрибнув Дік, і теж штовхав пліт, навіть не відчуваючи, наскільки холодна вода.
Вони штовхали, задихаючись, цей проклятий важкий пліт, який, наче живий, чинив опір. І раптом Дік ударився ногою об дно. Він сильно штовхнув пліт уперед. Казик втратив рівновагу, ледь не захлинувся, бо для нього тут було ще глибоко. Дік витягнув його з глибини, і вони пішли до берега за плотом. Вони не поспішали, тільки підштовхували його, коли він призупинявся, і через кілька хвилин вони винесли Мар’яну на низький пологий берег, під шатро невисоких білуватих сосен.
Під соснами пахло грибами, по
До кінця дороги залишалося зовсім трохи.
***
На зворотному шляху Павлишу довелося відповідати на безкінечні запитання Клавдії та Саллі. Жодній експедиції не доводилося ще знаходити космічний корабель після катастрофи. До того ж, саме той корабель, зникнення якого було ще у всіх на пам’яті.
— Його не повинно бути у цьому секторі, — говорила Клавдія, наче Павлиш навмисне, аби її розізлити, привів сюди “Полюс”.
— Якщо аварія трапилася під час стрибка, — заперечив Павлиш, — вони могли вийти і тут.
— Так, але комісія вирішила, що вони так і не вийшли.
— Ти впевнений, що ніхто не вижив? — запитала Саллі.
— Я ні в чому не впевнений, — сказав Павлиш. — Але думаю, що дехто помер не відразу.
— Якщо хто-небудь і залишився, вони б не прожили тут жодного дня, — сказала Клавдія.
— Коли це сталося? — запитала Саллі.
— Я не знайшов бортового журналу. Але навіть влітку там мороз. Уночі поза сорок. У інші пори року ще гірше.
— Їм нікуди було йти, — сказала Клавдія.
— Ми обстежимо довколишні гори, — заперечив Павлиш.
— Там було багато людей, — сказала Клавдія.
— І діти, — мовила Саллі. — Експедиція і колоністи.
Жінки підігріли вечерю до повернення Павлиша, але їсти йому не хотілося. Він відразу почав переглядати плівки.
...Корабель у сніговому цирку.
Він ближче — нависає блискучий бік. Великий план — тьмяна, побита снігом та вітрами поверхня борту. Коридор корабля. Яскраве коло світла від ліхтаря Павлиша. Пульт керування, розбиті прилади... Сліди вибуху у відсіку двигунів... холодне запустіння смерті.
Вони пили каву, вони сиділи в маленькій, теплій, чистій вітальні станції, і кожен уявляв собі мертвий холод космосу, продовженням якого були ці гори, де знайшов свою смерть “Полюс”.
— Подивимося інші плівки? — запитав Павлиш.
— Не треба, — сказала Клавдія. — Завтра. Потрібно дізнатися, що належить робити.
— А що належить? — Павлиш зрозумів, що ніколи не стикався з такою ситуацією. Адже є правила на всі випадки — на вихід у відкритий космос і на поведінку при зустрічі з аборигенами. Навіть найнеймовірніші ситуації, і ті мають відповідне правило.
— Що ми можемо використати? — запитала Клавдія.
— Як використати? — не зрозуміла Саллі.
— Планетарні катери не пошкоджені?
— Катер пошкоджений. Транспортний відсік потрапив у точку удару.
Клавдія увімкнула інформаторій. Він видав текст на екран, букви були строгі, чіткі, з ними неможливо було сперечатися. Клавдія повторювала текст вголос: “При евакуації досліджуваної планети експедиція повинна переконатися у тому, що на планеті не залишається жодного предмета із Землі, за винятком приладів, залишених з метою подальшого використання...”