Село не люди
Шрифт:
Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.
Баба Килина дошкандибала до собаки.
– Де?
Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корівника.
Баба схилилася.
– Господи всемогутній…
У кутку лежав непритомний Сергій.
Баба обережно зняла зім’яте, брудне простирадло…
– Ой,
Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося – на рушник, а той рушник – Сергієві між ноги.
Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив’язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:
– Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба.
І потягли втрьох.
Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом.
Командував Залусківський.
– Тре’ корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби – по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.
Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:
– Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.
– А де? – з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.
– Мо’, вони поїхали із села геть, – сумно сказала Ничипориха. – Онде як люди… Пам’ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося – ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поїду із Шанівки!» Мо’, й вони?..
– Не вірю! – закричала Тамарка, як навіжена. – Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!
– Не вірю… – прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.
– Устань уже, – Роман допоміг дружині підвестися. – Ще сама зляжеш,
– А може, тобі й краще, – із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. – Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…
– Що ти верзеш, дурна?! – Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. – Я не те що інші… Вбивць не наймаю…
Мамка – очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:
– Льончику… Як він узнав? Ти сказав?
– Чи я здурів? – татко каже.
А тут Ничипориха:
– Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!
Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха.
І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.
– Матір Божа! – злякалася мамка. – Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.
Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина – то страшний суд.
Дошкандибала баба до шанівців:
– Хай Бог помагає…
Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.
Тамарка руку простягла – і в сльози.
– Та це ж Серьоженьки хрестик!..
І спитати боїться.
Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.
– Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.
– Нащо? – прошепотіла Тамарка.
– Я його од смерті врятувала колись. У нього «жигуль» є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.