Село не люди
Шрифт:
Микола неспішно розставляє одинадцять старих розкладачок біля постаменту, на якому колись стояла колгоспниця із серпом, і вивалює на них свій товар.
– І щоб мені зайве руками не хапали! – кричить. – От би ви, як люди… Запитали… Чо’ дивитеся? Кажу, питайте, що треба, а я все чисто покажу…
Хвилин із п’ять юрба слухається, й Микола намагається продемонструвати, як треба торгівлю вести. А потім маше рукою:
– Біс із вами! Дивіться, що хочете. Усе одно далі од Шанівки не втечете.
Катерина очі продерла, до мамки на кухню бігом:
– То тепер нам, мамо, до магазину і йти нема чого…
– Сходимо, сходимо, – мамка сміється. – Я вчора так ловко все поздавала. Трошки грішми розжилися. І олія є. Підемо, доню. Поснідаємо й підемо.
– От баби! Не зберемо грошей на вугілля з вашими витребеньками. Самі взимку по дрова до лісу ходитимете, – татко сердиться, а мамка йому в тарілку підкладає і своєї веде:
– А ти, любчику, з нами підеш.
– Якої холєри я там не бачив?
– Баби казали, минулого разу Микола такі гарні сорочки теплі привозив. І черевики чоловічі.
– Де мені ті черевики носити? Біля трактора? Чи на городі? А може, свиням показувати?
– Так і чоботи твої кирзові вже… того. Латка на латці.
– От причепилися. Дайте хоч доїсти.
Цього ранку біля постаменту розляглися і прогнулися під товаром аж дванадцять розкладачок.
– Росте бізнес? – прошамкотіла стара Ничипориха.
– Росте собі, – кивнув Микола. – Ви, бабо, не відволікайтеся. Оце всі мені слухайте! Удруге повторювать не буду. На цій розкладачці – концерва різна й макарони, тут – приправи, перці-шмерці, хмелі-сумелі, сіль. Онде – все паперове: і зошити, і конверти, і журнали всякі. Тут – усе чоловіче. Сорочки, чоботи, труси є. А тут жіноче: халати й сорочки нічні байкові, колготи для дівчат, черевики й чобітки з підборами, спідниці – хоч завалися. І довгі, і коротші. А оце всяка лабуда – гребінці, ножиці, заколки, леза… Самі собі шукайте, що треба. А на цій розкладачці – цукерки, чіпси, жувачка. А оце – до зими. Пальта різні, куртки чоловічі й жіночі, модні шарфи з китицями. Хух!.. То що?
– Миколо, а олією візьмеш? – спитала сумна тітка Орися, яка тільки-но чоловіка поховала.
– Гривня за літру! – оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.
– Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п’ятдесят за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.
– Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за літру. Або гроші!
Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:
– Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже…
– Добре… Я поки все чисто роздивлюся.
За
– Піду до кіоску. З мужиками побалакаю…
– Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні – краю не видно.
– Яка така робота?
– За Килимівкою на полі багато буряків лишилося…
– У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу пер?.. Та не лупай! Підемо. Я… пити не буду.
Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.
– Мамцю! Очі розбігаються!
– А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.
Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромінилася.
– Таж гарно, мамо! Ти дивись…
– Коротенька якась. Між ноги дути буде.
– А онде така сама, тільки довша.
Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном.
– І скільки? – гукнула мамка до Миколи.
Микола придивився, рукою маше.
– А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.
– Скільки?! – мамка аж присіла. – Ти що, з глузду з’їхав?
– Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте – з розбитим серцем повернетеся.
– Та де ж такі гроші взяти? – мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.
– Добре, сто вісімдесят, – змилувався Микола.
– А якщо половину грошей зараз, а половину – через місяць?.. – мамка просить.
– От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз розридається.
Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий пакет склала.
– А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, – каже.
– Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне! От ні в кого такого пальта не буде!
Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.
– А ще сюрприз маю…
– Який?
– От тобі цілісіньких п’ять гривень. Хоч – прокладок накупи, хоч – журнал чи цукерок.
– Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! – Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.
– Скільки заколка ота коштує? – тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на ґумці.
– Та бери вже за три гривні, – відповідає Микола.
– А дасте на п’ятірку дві ромашки? – насмілилося дівча.
– От спекулянтка! – Микола вихопив п’ятірку й кинув Катерині заколки. – Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила.
– І вискочу! – ляпнула Катя і розсміялася.
Мамка – очі на лоба. І Миколі:
– І що ти, дурний, дитині кажеш?!
А потім Катерині: