Село не люди

Дашвар Люко

– А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?

– Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!

Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.

– Пропали буряки, – зітхнула мамка. – Ходімо додому.

І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.

– Мамо, стій. А давай

і справді ті заколки повернемо. Ти до п’ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна – у борг.

– Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.

– Таж скільки років тому подарував…

– Пусте, доню, – мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.

Догнала мамку, за руку обійняла.

– Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..

Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.

– То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати – з ким бути.

– Як це?

– А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним – як за стіною.

– А наш татко такий?

– Такий… Хіба сама не бачиш?

– А чого п’є?

– Роботи нема. Хіба сама не бачиш?

– А тітка Рая дядька Романа вб’є? – вихопилося.

Мамка знову зупинилася.

– Що ти сказала?!

Катерина і собі стала. Серце калатає.

– Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб’є? Я ж після цього жити не зможу…

Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.

– Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб’є. Усі житимуть. А тітка Рая п’яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки – самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?

– Обіцяю…

Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п’ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:

– Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…

Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала – і до Катьки. Хвалитися.

Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…

– Ульот! – визнала Людка. І свою коробку розкрила.

– Класні черевички, – Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі – і надивитися на могла.

– Кать, я чо’ прийшла… – Людка озирнулася й зашепотіла. – Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.

– Та хай буде сьогодні, – Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. – Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…

Людка так і сіла.

– Оце вже – повний ульот!

Оговталася – і далі веде:

– Тоді

так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся – виходь. Підемо.

– Мені б тільки, щоб усе швидко, – Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.

– Людка… А де він буде, той сюрприз?

– Великий покинутий будинок за балкою знаєш?

– Без даху?

– Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.

– А біди не буде? – Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.

– От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту? Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?

Катерина лоба наморщила.

– А я спиць в’язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.

Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.

– Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!

– От я тобі зараз покажу!

Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.

– Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.

У п’ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:

– Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.

– Щось там у батька не зростається з тією солярою, – подумав хлопець.

Аж по дорозі йде хтось. Придивився – Сергій.

– Привіт! – Сергій упав у сіно, в очах бісики. – Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися!

І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.

– Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж – нові. Далі! Миска алюмінієва. Нова. Сухе пальне у таблетках. Ціла упаковка. У мамані нову простиню стягнув. Ще дві треба…

– Навіщо стільки?

– Одну ми розстелемо і на ній вмостимося. А зверху кожен своєю простинею вкриється. А потім… Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися! А ти?

– Та щось воно… страшно.

– Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви… Дівки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…

– Та ні, я не передумав… Я теж… Як подумаю…

– Ну все! Я погнав. Іще одну простиню візьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечері заскочу.

– Добре.

Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось… Катю.

– Хоч би не втекла, – подумав.

Близько десятої вечора у п’ятницю, коли в кожній шанівській хаті роздивлялися обнови, рахували витрачені гроші, зойкали й бідкалися, Сашко із Сергієм крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкірився за балкою осторонь інших руїн.