Серця трьох
Шрифт:
Так Френк у пошуках своєї дружини зазнав нових пригод, що відкрили йому, вродженому нью-йоркцеві, такі куточки життя величезного міста, про які він досі не мав ані найменшого уявлення. Королеву шукав не тільки Берчмен — з ним працювали ще близько десяти сищиків, котрі прочесали все місто вздовж і поперек, а в Чикаго і Бостоні працювали під його керівництвом інші сищики.
Життя Френка в цей період ніяк не можна було б назвати одноманітним: на Уолл-стріт він вів боротьбу з невідомим супротивником, а вдома відповідав на нескінченні виклики сищиків, котрі вимагали, аби він летів туди чи сюди для впізнання якогось щойно знайденого жіночого трупа. Френк забув, що таке
Френк побував і в Метенвені, і в Блеквелі, і у в’язниці, іменованій “Гробниця”, і в нічному поліцейському суді. Не уник він і незліченних викликів у лікарні й морги. Одного разу йому показали затриману крамничну злодійку, на яку в поліції не було картки й чию особистість ніяк не могли установити. Не раз він знайомився з невідомими жінками, яких підручні Берчмена виявляли в задніх кімнатах підозрілих готелів, а на одній з п’ятдесяти вулиць Вест-Сайду він наткнувся на дві порівняно безневинні любовні сценки, засоромив обидві пари та й сам збентежився.
Але, мабуть, найцікавішим і найтрагічнішим був випадок в особняку Філіпа Дженуері, вугільного короля, якому цей палац коштував десять мільйонів доларів. Якась невідома красуня, висока й струнка, з’явилася в будинку Дженуері тиждень тому, і Френка викликали подивитися на неї. При Френку вона несамовито ламаючи руки й обливаючись сльозами, жагуче шепотіла:
— Отто, ти помиляєшся. Навколішках запевняю тебе, що ти помиляєшся. Отто, я кохаю тебе і тільки тебе. Для мене нікого, окрім тебе, Отто, не існує. І нікого ніколи не було, крім тебе. Усе це жахлива помилка. Повір мені, Отто, повір, інакше я помру…’
І весь цей час на Уолл-стріт тривала боротьба проти так і не виявленого могутнього супротивника, який почав, на думку Френка і Бескома, рішуче наступати на молодого магната, наступати з метою знищити Френка.
— Тільки б нам протриматися, не пускаючи в хід “Темпіко петролеум”! — благав Беском.
— У мене вся надія на “Темпіко петролеум”, — відповідав Френк. — Після того як будуть поглинені всі цінні папери, що я можу викинути на ринок, я поведу в бій “Темпіко петролеум”. Це буде рівнозначно вступу свіжої армії на поле майже програного бою.
— А уявіть собі, що невідомий нам ворог досить сильний, щоб проковтнути і цей останній чудовий куш і навіть попросити ще? — запитав Беском.
Френк знизав плечима:
— Що ж, тоді я буду розорений. Але батько мій розорявся разів із п’ять, перш ніж міцно став на ноги, він і народився в розореній родині, так що мені вже можна про таку дурницю не турбуватися.
Якийсь час на гасієнді Солано події розвивалися досить повільно. Взагалі ж, після того як Генрі за допомогою динаміту врятував Леонсію, ніяких подій більше і не відбувалося. Навіть І Пин жодного разу не з’являвся з якимось свіжим, абсолютно новим секретом для продажу. Здавалося, нічого не змінилося, якщо не брати до уваги того, що Леонсія ходила млява і засмучена. Ні Енріко, ні брат її Генрі, ні інші шість її братів, які уже, по суті, не були її братами, не могли її розвеселити.
А поки Леонсія нудила світом, Генрі і рідним синам Енріко все не давала спокою думка про скарб Долини Загублених Душ, куди Торес на цей
Поговоривши з Енріко й одержавши його дозвіл, Генрі відкрив свої плани Леонсії.
— Люба сестричко, — почав він, — ми хочемо з’їздити в гори і подивитися, що поробляє там цей мерзотник Торес зі своєю зграєю. Завдяки тобі нам тепер відома їхня мета. Вони хочуть підірвати динамітом частину гори і проникнути в долину. Ми знаємо, де Та, Що Мріє заховала самоцвіти, коли зайнявся будинок, а Торес не знає. От ми і вирішили, коли вони осушать печери майя, проникнути слідом за ними в долину і спробувати знайти скриню зі скарбом. Я гадаю, що в нас буде більше шансів, ніж у них. Кажу я все це до того, що ми хочемо взяти тебе із собою. Мені здається, що, коли нам пощастить добути скарб, ти не будеш заперечувати проти того, аби повторити нашу подорож підземною річкою.
Але Леонсія зажурено похитала головою.
— Ні, — сказала вона на його вмовляння. — Мені не хочеться не тільки бачити Долину Загублених Душ, а й чути про неї. Адже там я втратила Френка, віддавши його цій жінці.
— Вийшла помилка, сестричко. Але хто тоді міг це знати? Я не знав, ти не знала, і Френк теж не знав. Він повівся чесно і шляхетно, як личить чоловікові. Він і не підозрював, що ми з тобою брат і сестра, вважав, що ми з тобою заручені — але ж так воно тоді й було, — не захотів відбивати тебе в мене і, щоб не піддатися спокусі і врятувати усіх пас, побрався з Королевою.
— Я все згадую ту пісню, що ви з Френком тоді співали: “Станем спинами до щогли…”, — смутно і якось не до речі промовила Леонсія. На очах у неї заблищали сльози і закапали з вій.
Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула лужок і безцільно почала спускатися з пагорба. Уже, напевно, вдвадцяте відтоді, як Френк поїхав, йшла дівчина цим шляхом, де все нагадувало їй про нього. Тут вона вперше побачила його, коли він під’їздив до берега в шлюпці з “Анжеліки”. Сюди, ось у ці кущі, вона потягнула його, аби врятувати від розгніваних братів і батька, а потім, загрожуючи йому револьвером, змусила поцілувати себе, повернутися в шлюпку і відпливти. Це була їхня перша зустріч.
Потім Леонсія почала перебирати в пам’яті подробиці, пов’язані з його другим приїздом, — з тієї хвилини, коли, вийшовши з-за скелі після купання в лагуні, вона побачила, як він під скелею писав їй свою першу записку. Події того пам’ятного дня постали перед нею: вона з переляку кинулася в джунглі, де її вкусила лабарі (яку вона прийняла тоді за отруйну змію), і, втікаючи від неї, зіткнулася з Френком. Потім, знепритомнівши, упала на пісок.
Леонсія розкрила парасольку і сіла. Їй пригадалося, як вона, опритомнівши, побачила, що Френк збирається висмоктувати отруту з надрізаного коліна.
Тепер вона розуміла, що саме через біль від цього надрізу вона
й прийшла тоді до тями.
Леонсія поринула в солодкі спогади: як вона заліпила Френку ляпаса, коли його губи наблизилися до її коліна, як вона спалахнула і затулила обличчя руками, як потім сміялася, відчувши, що в неї набрякла нога від його надмірних зусиль тугіше накласти пов’язку; згадала, як страшенно розсердилася на нього, коли він дорікнув їй за те, що вона вважає його убивцею свого дядька Альфаро, і як, нарешті, відкинула його пропозицію розв’язати хусточку. Усе це було немов учора — і разом з тим немов відтоді минуло піввіку. А скільки за цей час випало на її долю надзвичайних пригод, хвилюючих подій, ліричних сцен!