Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
Кого не спокусило б таке добро?
Він, як це почув, втішився страшенно, спалахнув весь від радості, але лише на мить, а потім згас, як сірник на вітрі.
Написано було на його лиці, що дуже жаль йому обіцяного багатства, але совість не дозволяє піти проти себе.
Страшно їй стало. Спала думка, що, може, упатрив собі кого з-поміж дівчат. Не пантрувала його: пускала і на вечорниці, залишала самого до ночі з дівчатами на полі. Отож всяке могло бути.
І тоді вперше, кажу святу правду, бо це тепер уже ані не поможе, ані не пошкодить її справі, відчула, що т о т о вступило в неї. Могла
Вступає в чоловіка, Марічко, така темна сила, що заслоняє йому розум, і він, позбавлений свого власного розуму, відтепер мусить слухати й робити лише те, що воно йому велить.
Ти думаєш, дівчино, ті, що вішаються, чи підпалюють хату, чи вбивають, то вони того хочуть?
Бодай так!
Його це роботонька. Воно може одного дня сказати тобі: «Вбий» чи «Підпали сусідові хату».
Ти спершу ані чути не схочеш про щось подібне. Може, й проженеш його на якийсь час від себе, але воно знову і знову поверне до тебе. Ти будеш відпрошуватись у нього, ховатись у святе місце, у церкву, затикати вуха клоччям, вмиватись у свяченій воді, але це однаково нічого не допоможе тобі. Воно тепер уже не відступить від тебе. Що б ти не робила, хто б не був при тому, на якому місці ти не стояла б, воно всюди знайде тебе. Крізь твій голос, що йтиме від тебе до людей, крізь людські голоси, що йтимуть від людей, ти вчуватимеш його шепіт.
«Іди, іди», — капатиме тобі до вуха, аж доки схопиш бритву чи сірник, одне слово, доки зробиш те, чого воно від тебе хоче.
Але т о т о вже раз приступало до неї. Давно-давно, ще дівчуром була. Може, і дев'яти не мала.
Було, слухай, Марічко, так: дочка вчителя, з якою вона бавилася, появилася одного дня на вулиці з великою, завбільшки з дворічну дитину, лялькою. Несла ту ляльку Оришка (так звали ту вчительську дочку) поперед себе, наче оберемок.
Сіла на толоці біля кладовища, де звичайно бавились, поклала собі ляльку на коліна й так показувала її всім, хто хотів би бачити, але діткнутись не дозволяла нікому.
А була це предивна лялька, якої до того часу ще ніхто в селі не бачив: замикала — чуєш, Маріє? — очі і виразно, дуже виразнісінько вимовляла «мамо».
Вона теж, як інші дівчата, просила Оришки дати їй хоч на хвилинку потримати ляльку у своїх руках. Так страшенно хотіла мати ту ляльку у своїх руках, що аж дрожі взяли її. Здавалоя їй, що під платтячком ляльки намацає живе тіло.
Ніяк не могло поміститись їй у голові, що нежива річ може говорити.
— Дай мені ляльку, я лише капку подержу її у руках.
— Не дам, — завірилася Оришка.
А вона не відступає від учителевої дочки:
— А може, ти боїшся, що втечу з лялькою, то я залишу тобі свою крайку. Куди буду розперезана втікати?
В Оришку теж як би чорт вступив — бо що їй пошкодило б дати подержати трохи ляльку? Чей же не відломала б їй ні руки, ні ноги!
— А нащо мені твоя крайка здалася? А ляльки сказала; що не дам, то й не проси, бо не дам.
— А може, ти боїшся, — просила вона далі у недоброї дівчинки, — що я замараю ляльку, то я постелю собі хустинку на коліна.
— Не боюся, але ляльки не дам з рук.
— А як вже не хочеш дати, то бодай скажи мені — чому? Чому не хочеш, щоб я її трішки-трішки потримала у своїх руках?
Тоді Петриха вперше відчула
Більше вчителева дочка не показувалася на вулиці з лялькою. Зрештою та вгодована панська дитина, напевно, була за неї сильніша й не далася б так просто згладити з світу, і до жодного убивства не дійшло б, але, у всякому разі, отака думка прийшла їй у голову ще тоді.
І коли Василь наважився йти від неї, відразу пригадалася їй учителева дочка Оришка.
Повір, дівчино, що аж пекло їй щось під серцем, щоб взяти його за рукав, відвести в кут і остерегти:
«Василечку золотий, тікай від мене, куди тебе ноги несуть, у світ за очі, бо тут тебе смерть чекає».
Жаль їй було його, бо був молодий та красний і життя стелилося перед ним ще довгою доріжкою, але що могла порадити, коли т о т о було в ній сильніше за жалість, за розум, за все геть-чисто на світі.
Ще мала щось останнє, як бідна людина має останній гріш при душі, чим могла його приманити:
— А якби я віддалася за тебе, то залишився б ти на господарстві?
Була приготована, що знову виткне їй її старість, як каліці горб, але ні. Цим разом тільки зрадів страшенно:
— Хіба би я був дурний, аби тікати від калачів?
Хотіла випитати його акуратно, аби все ясно поміж ними стало:
— А не будуть з тебе сміятись, що оженився з старою бабою?
Відповів статечно, ніби вже молодий газда:
— Якби ви були старою дівкою, то, може б, і сміялися. Але як парубок бере вдовицю, то певно, що не можуть ровесниками бути. З такого, що бере стару вдовицю, ніхто не сміється. Вдовиці переважно старші, самі знаєте.
Знала то знала, але шлюбу цього страх як не хотіла. Та що мала діяти, коли іншої ради не було на неї? Розуміла добре, що старій бабі мати молодого коханка — то, може, й гонор, але ставати під вінець з таким, що міг би їй молодшим сином бути, — то перед людьми публіка, а перед господом — гріх.
Вже тоді набезпечно знала, що це одруження погано скінчиться для них обох, але іншого виходу не було. Аж надто добре розуміла, що лише одним шлюбом може втримати його біля себе.
Це страшне, Марічко, коли знаєш, що робиш не так, як треба, а не можеш перебороти себе, щоб не робити того.
Колись у їхньому селі була дівка, що хворіла на голову. Коли тільки добиралось до неї тото, то зараз бігла до студні [87] скидала сорочку з себе. Не могла в іншому місці скинути ту сорочку, тільки акурат біля студні.
87
Криниця без зрубу.