Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— Я прошу слова в цій справі.
Встав вишнянський коваль, Тимко. Високий, темний, жиластий чоловік скидався на статую з чорного дуба. Голос у нього теж був густий, низький:
— Я хочу свідчити в цій справі.
— Тут не суд. Свідчити будете, Тимку, на суді.
— Тут не суд, але ми хочемо, щоб наш посол обстав за селом, і тому я хочу геть все дочиста розповісти, як з тим екзекутором було.
— Хай розповість. Кажи, Тимку. Певно, доки мовчати! Як правда, то правда! — загомоніли з усіх боків.
— Тихо там! Дайте говорити чоловікові…
— Я кажу…
— То екзекутор міг помилитись… то як? Це причина, щоб людину страчувати?
— Та не причина, прошу пана посла, певно, що не причина, але… тут така історія, що при Пшеничному не можна слова «кінь» вимовляти, бо зараз у нерви впадає…
— Цікаво!
— Та певно, що цікаво. Було таке, що тесть не захотів Пшеничному позичити коня город виорати, то він взлостився і сам запрягся до плуга.
— Буває…
— Та певно, що буває, і то б нічого, якби не люди… Знаєте, люди є люди. Якось приїздили якісь пани прало оглядати… спізнили поїзд, і хтось їм нараяв, ніби у Пшеничного є добрі коні, аби панів до Нашого відвезти… Пшеничний тоді сильно влютився. І з тієї пори не можна вимовляти при ньому слова «кінь», бо в ту секунду впадає у нерви… А тут ще кажуть йому — плати податок за візитну карточку коня. Можете самі міркувати, що з ним скоїлося. Той екзекутор, забачивши таке, впав у нервацію, з розмаху вхопив дрючок і став втікати. А Пшеничний… знаєте, чоловік у нервах не дуже відповідає за свої слова… почав за ним вигукувати: «Злодії, грабівники», — а сусіди подумали, що той панок у нього курку вкрав…
Осадчук втрачав терпець до решти:
— Що ви тут городите, чоловіче, як п'яний? Кому ви будете бандиги гнути? [110] Що ви — всіх нас тут за дурнів маєте?
— А чого то мав би я розумних людей за дурнів мати? Я знаю, з ким маю честь говорити, — з ображеною гідністю відповів Тимко, віддувши свої коричневі губи. — Знаю, а тому й відповідаю за свої слова. А що тепер по селах волочаться різні безробітні з міста й крадуть кури в людей, то правда.
110
Дурниці плести.
— Правда! Правда! — озвались добровільні свідки з залу.
— Чуєте, пане посол? Народ свідчить. Зразу люди думали, що то куниці чи лисиці крадуть курей, але потім переконалися, що то інші «лиси» лаком'яться на курятину.
— Отак приходять в село й ганяються за курми? — заіронізував Осадчук. Тимко не дався збити з пантелику:
— Та чого так… Полювання на кури не влаштовують, бо люди дали б їм те полювання, але ходять поміж хати та нишпорять, де хата на колодці або малі діти в ній… Тоді кидають
Осадчук дозволив собі, либонь, теж з нервації, закурити на сцені.
— А ви не чули, не знаєте, що людину можна й голіруч відправити на той світ?
— А чого не чув, але я свідчу, як воно достеменно було… дрючка чи бука не було ні в кого… Може, який старий дід мав палицю при собі, й тільки. А що була напасть на бідного Пшеничного, то таки буду свідчити, і що він хлоп нервовий, то теж село присягне…
— Дивіть, то тільки пани можуть мати нерви, а бідному мужикові й того зась? — вигукнув чийсь молодий жіночий голос. Не належав він до невістки Маріоли.
Бронкові відповіли, що то подруга Марічки Мартинчукової набралася відваги. Добре. Значить, хлопці не зівають.
— То все добре, браття хлібороби, але коли ніхто не чув і не бачив, як збили податкового службовця, то прийдеться Пшеничному одному відповідати за побої…
— А я піду за свідка, — настоював коваль Тимко, — а пана посла просимо всім селом запротестувати проти напасті на людину.
Осадчук форкнув декілька разів носом.
— Бачите, люди добрі, я посол і адвокат в одній особі. Те, що належить до посла, то я зараз… Як ім'я Пшеничного?
— Василь, син Петра…
— Рік народження?
— Гей, люди, хто знає, скільки років Пшеничному?.. А де Василь?
Виявилося, що Василь був у залі. Заковика була лише в тому, що сам Пшеничний не міг точно назвати свого року народження. Знав, що родився на сам Йордан, а чи минуло йому двадцять дев'ять, чи тридцять, не був певний.
— Як посол, я записав у свій блокнот, а як адвокат — будьте вибачні, дорогі браття хлібороби, — він розвів широко руками, — то можу з вами говорити у своїй канцелярії.
— Жарт жартом, а бринза за гроші, — кинув весело репліку Мартинчук. Таки не втерпів старий чортяка!
— Ще хтось має якісь скарги до мене, яко до посла?
Підняв руку блондинистий відземок, з насмішливими підпухлими очима. Щось веселе було у всій його постаті. Бронко запримітив, що той ще рота не розкрив, як зал уже настроївся на веселий тон.
— Я просив би ласки пана посла і мою пригоду затягти у свою книгу.
— Що там у вас? — не дуже дружелюбно спитав пан посол.
— Та в мене, як то кажуть, було б весело, якби не так сумно. Тому два тижні, ага, в середу минуло якраз два тижні… моя жінка збиралася сіяти мак…
— Но, но, до речі!
— Сонечко гріло, непричком, так, як сьогодні. Дивлюся, а кури мої збилися в купу та обдзьобують стіну. «О, — подумав я собі, — як це пес допустив їх до стіни?» Зирк, а мій Босий обійшов буду, розлігся на шумилинні та й вигрівається на сонечку. Підійшов я до нього та й говорю:
«Ти, леню, ти, гною невивезений, ти, лайдаку, то тебе годують, доглядають, а ти повісив собі ремінь на шию і так ото лежма службу робиш?»