Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— А мо', ви повечеряли б з нами? — досить байдуже чи то запросив, чи то поспитав господар. — Моя газдиня запізнилася сьогодні… при неділі.
— Дякую, дякую… Можу, — відразу заявив Бронко свою готовність взяти участь у трапезі.
Був голодний, як приблудне щеня. А крім того, — не хотілося йому тепер аналізувати, звідки це пішло, — хотів продовжити своє перебування поблизу господині дому.
Господар (мабуть, це належало до його почесних функцій) взявся ниткою, прикріпленою до ручки кружка, краяти мамалигу на пластинки.
У великій полив'яній мисці
(«У Загайчиків теж був борщ на обід. Тут, мабуть, всі варять в неділю борщ, щоб мати спокій на цілий день»).
— Налий панові в тарілку та подай залізну ложку. В нас, мо', вам казали в селі, ночують різні пани, то ми вже стараємося, аби було, як вони люблять…
Не хотів їсти окремо. Дурість зайшла на нього. Хотілося йому мати її поближче й подовше навпроти себе.
— Не треба мені окремої миски. Дайте лише ложку. Ні, слухайте, не треба, — доторкнувся її руки, і знову гостре до болю відчуття черкнуло йому по нервах.
Коли взялись їсти, якось само собою виходило, що їх ложки одночасно ритмічно набирали з миски. За кожним разом, коли ложки підводились на висоту рота, їх очі зустрічалися. Було в цьому якесь приховане, злодійське порозуміння, яке відчували вони обоє. Не знали ще одне одного, а вже порозумілись між собою.
Коли кінчався борщ, його і її ложки заплутались у вузькому дні миски і вдарились одна об одну. По дурній асоціації Бронкові вдарила в голову кров.
«Що за дідько? Дотепер дерево було поганим провідником тепла».
Скінчили вечеряти. Господиня квапливо стала готувати свині їсти.
Бронко заздалегідь був певний, що цебрик з хати винесе господар. Мало того:
— А ти як виллєш свині, то почекай, аби вона з'їла. Бо інакше вифолькає рийкою з корита. Там коло корита лежить прутик. Бий, як зачне рийкою розкидати. А потім заглянь у стайню до корови. Вчора ввечері встримила ногу між ланци і була б задусилася, якби я не надійшла.
Господареві забаглося ще цигарку викурити в хаті, очевидно, щоб не йти з вогнем до стайні.
Бронко від нетерпіння не міг спокійно всидіти.
Йому стало здаватись, що коли за тим безшиїм великаном замкнуться двері, то тут станеться щось неповторне, одноразове в житті.
Чого сподівався від тієї жінки?
Чого прагнув би, коли б мав на це право? Нічого не знав. Взявся його блуд, як кажуть у народі, і вже не міг відповідати за себе.
Відчував наростаюче нездорове піднесення, яке начебто передавалося йому від неї. Заливала його повінь, а він не опирався і не волав рятунку, бо знав, що однаково доведеться йому згинути в каламутних хвилях води.
Бачив колись такий сон у дитинстві.
Господиня взяла лампу з стола. Заграла тінь на стелі.
— Тепер я вам покажу, де будете спати.
Пішов за нею через досить просторі сіни. Побоювався, щоб не спіткнулася з лампою. У великій хаті заносило кожухами і засушеними зелами.
Господиня поставила лампу на стіл. Від вікон заслонила світло бербеничкою [119] наповненою сушнею.
Бронка неприємно вразило
119
Бочечкою на молоко або сир.
Звільнивши руки, молодиця, за манерою сільських жінок, підперла рукою підборіддя і на крок підійшла до Бронка. Бачив, як неспокійно у неї на шиї грає жилка.
— Ви мене тємуєте? [120] — спитала покірно.
Бронко натужив усю свою пам'ять, але, на жаль, це симпатичне лице не будило в ньому жодного спогаду. Ручився б словом честі, що бачив її вперше в житті.
Жінка сміялася до нього очима і чекала відповіді. Вся її постава говорила: «Придивись краще. Пригадай собі. Ти ж знаєш мене. Згадай».
120
Пам'ятаєте.
Був безсилий супроти абсолютно білого полотнища своєї пам'яті. Ніколи її не бачив. Це, либонь, вона переплутала його з кимось іншим, але, щоб не образити її жіночності, сказав виминаюче:
— Ви тільки допоможіть мені згадати, де ми познайомились з вами…
— Таки не можете собі пригадати? А тому три роки у читальні? Ви приїздили тоді до Олекси Загайчикового. Були-сьте оба в читальні. Були там хлопці, дівчата… Не тємуєте? Ви читали нам якусь книжечку. Обіцяли-сьте приїздити кожної неділі, але, — меланхолійно засміялася, — обіцяв пан кожух, та слово його тепле… Не було вас більше того літа, а восени трафився мені Михайло, і я пішла за нього… І за роботою перестала ходити до читальні. Тємуєте вже?
Не пам'ятав, але збрехав:
— Тепер вже пригадую собі…
— Ей, якби ви направду пригадували собі мене, то завважили би-сьте колись і в Нашому. Я там часто буваю. А ви все ходите по вулиці Легіонів. Там десь працюєте, чи що? А я вас побачила у нашій читальні і тому ще звечора постелила вам.
«Тепер ти, донцю, плутаєшся у правді, бо я й не думав ночувати у Вишні!»
— А я не збирався залишатись у Вишні на ніч. Звідки ви могли знати, що спізнюся на поїзд?
— А я знала, — почала перед ним кокетливо теребити запаску.
— Звідки?
— Бо-м вже дуже бога просила, аби-сьте запізнилися на поїзд.
— А я міг не зайти до вас. В мене у Вишні є знайомі.
— Е, то вже не кажіть. Хто з панів ночує у Вишні, то завжди або в нас, або в ксьондза.
— І всім ви заздалегідь рихтуєте постіль? — вчув у собі досаду, нелогічну смішну ревність за тих, що їх водила сюди з лампою.
— Не всім, — відповіла різко, покосившись на нього з-під примружених вій. — Чому ви так говорите? Не будьте такі можні, бо, адіт, не зауважили-сьте там, у місті, мене, мужички, а доля сама привела вас на поріг моєї хати. Бо то хата моя, — пояснила для чогось, — то мої тато поставили її для мене. Михайло пристав до мене.