Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— А дідька лисого моя сестра змогла б! То він мене витягнув з закладу.
— Хто — він? — допитувався Бронко, хоч і знав, що в її очах стає щораз більшим дурнем.
— Ти з місяця звалився? А ти хотів би, щоб дівчина без опікуна ходила? Ха-ха… Та сестра тільки тому й заступається за мене, що він у криміналі. Го, як він зі мною, то я моцна!
— Так це він звів тебе на цю дорогу? — хотів уточнити Бронко, щоб правильно її зрозуміти.
— Та якої холери ти причепився до мене? Що тобі треба?.. Рідна сестра не могла, а він — во! Вирвав мене з того пекла і дав кавалок хліба в руки… Чого
Бронко дивився на неї і думав з досадою: «Який я до бісової матері борець за краще майбутнє народу, коли бачу, як людина тоне в клоаці, а я не в силі витягти її звідтіль?»
Раптом перед очима винирнула Ольга Річинська, та сама, що приходила в контору друкарні. Ось де одна з причин цього лиха! Монахи з Студзіньца забули теж священного сану… Попівна постала перед ним так виразно, що, здавалося, біля нього запахло резедою. «Пишна, — подумав, — викохана на людських хлібах…»
Бронко відчув, як здіймається в ньому невгамовна зненависть до тих — ситих, імущих. Це їхня влада пхає на брук отаких, як ця мала. Це вони, злодії, не тільки вкрали в нас землю, людські житла і фабрики, але й позбавили почуття стидливості, як у оцих дівчат.
«А як та попівна граціозно чекала тоді у конторі, спираючись, наче лелека, то на одну, то на другу ногу. А коси її не вміщалися під жалобним чепцем і тягли голову назад.
О, з такою, — подумав єхидно, — пішов би я навіть у варшавську оперу, прошу дуже!»
Ех, брате, з якою охотою схопив би ту білу, як пшенична булка, попівну за коси і змусив поклонитись оцій нещасній, з пофарбованим ротом своїй «сестрі во Христі»!
У ранковій сизій імлі навпроти воріт Завадкового двора стояв, спершись спиною на сусідній паркан, якийсь мужчина. У першу хвилину Бронко подумав, що це випередив його Бжезіцький. Та, підійшовши ближче (як лунко віддають кроки у передранішній тиші!), Бронко побачив, що він помилився. Чоловік був вищий за шпигуна і широкоплечий.
Той повернувся на кроки, і Бронко не міг стримати вигуку:
— Товаришу Каминецький!
Каминецький посміхнувся зблідлим, трохи схудлим лицем. Він, ясно, теж цілу ніч не спав.
— Слухайте, це файно, що то ви… Але звідки ви знали, де мене чекати?
— Інтуїція. Ти знаєш, що таке інтуїція? В чорта не вірю, а в неї, прокляту, вірю.
Каминецький обійняв Бронка, підняв однією рукою, наче хотів його зважити.
«Не інтуїція, а любиш ти мене, товаришу Каминецький, так само, як я тебе».
— Не стіймо на вулиці, — похопився Завадка, — переберімся через паркан. Зайдемо під повітку, а то побачить мама через вікно, і каюк нашій розмові!
Каминецький схопився за вершечок паркана і перескочив його так, ніби виконав вправу на брусах.
— Колись займався я цією штукою, — зауважив він здивований Бронків погляд. — Ще й тепер люблю веслувати. Пожди, підемо колись з тобою на човни.
Бронко спохмурнів.
Не міг зрозуміти, чи грається ним Каминецький, вдаючи, що не здогадується, що Бронкові аж пече почути оцінку ставчанських подій.
«Човни! Якраз відповідна хвилина, товаришу Каминецький, про…
Бронко нишпорить нервово по кишенях за цигаркою, хоч знає, що там порожньо.
Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз.
— Я ж бачив, як ти вплигнув! Спочатку не розумів, куди тебе несе. А заки зорієнтувався, що з тобою, а тебе вже посадили панове на віз і повезли. Так! Як то там з тобою вийшло? Плив, плив, та на березі й утонув.
Бронко глибоко вдихнув. Носом відчув, що верхня губа в нього вся в холодному поті.
Серце не слухалося команди розуму і кидалося у грудній клітці, наче у приступі танцю св. Вітта.
«Не серце, а ганьба, — гриз себе Бронко. — Собакам викинути таке серце або пришпилити його в альбом попадянці, а не носити в комсомольських грудях».
Зі зціпленими зубами, весь вологий від холодного поту, Бронко чекав дальших слів Каминецького, наче присуду.
— Щось неладне в тебе з нервами, Завадко.
Бронко мовчав понуро.
«Знаю — перегнув палку. Ну, дав себе понести тому чортові, що в мені. Знаю і до того знав, що на збройне повстання ще заскоро. Признаю — загнався. Ну, вдар мене. Роби зі мною, що хочеш, лише не відсувай від роботи. Тільки про це одне й прошу, товаришу Каминецький».
Сіро-голубі очі у товстих повіках з докором звелись на Бронка.
— Знаєш, хлопче, є така французька поговірка: «Коби молодість знала, коби старість могла».
— Я розумію, товаришу Каминецький.
— Ти розумієш! От що, Бронку, я можу навчити тебе орудувати револьвером, але коли вистрілити з нього, це вже така справа, що треба мати самому псе чуцє [134] до цього… Ти розумів би, коли б я ходив по п'ятах за тобою…
Раптом Борис встав з колоди й без слова взяв Бронка за плечі і міцно струснув ним.
134
Гра слів: «пшечуцє» — передчуття; «псе чуцє» — собаче чуття (пол.).
— То так, хлопче: пиши «пропало», а читай «не вернеться». Бачиш, — він знову присів на колоду, — це дуже добре, це чудесно, що серед наших комсомольців є такі гарячі серця, а з другого боку, не відповідальний ви народ. Хапаєтесь, як попівна заміж. Ти запалив людей словами і повів за собою… Це добре… це так повинно бути. Це по-комсомольськи… але тоді треба було й самому вести себе так, щоб на тебе пізніше пальцем не показували. А то вийшло так, що сів, ніби рак на мілкому, — Каминецький глибоко вдихнув. — Гарно тут у вас. Повітря завжди тут таке свіже чи тільки на світанку? А ти думав, що то було б, коли б жовніри відкрили вогонь по людях?
— А я б, не бійтесь, не залишився в боргу.
— Тобто як?
— Та так. Докинув би і своє життя до колективної смерті…
— Та ну! Не може бути! Диви, а я не знав, що з тебе такий романтичний хлопака.
— Ви смієтесь, а я не жартую. А що? Якби через мене мали згинути люди, то ясно, що я теж не хотів би жити. Совість не дала б. А ви кажете «романтичний»!
— Я жартую, Бронку.
— Але якби я мав уже свідомо іти з цього світу, то сам не пішов би, а в товаристві.