Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Назустріч Орестові Білинському вийшла середнього росту, огрядна, з повними грудьми, що просто вилізали з-під чорної шовкової сукенки, руда дівчина з чоловічими рисами обличчя.
Можна було подумати, що вона, вглядівши гостя у вікно, нарочито подбала, щоб першою зустріти його.
— Ви меценас Білинський? — невимушено спитала, простягаючи йому руку.
— Так. А з ким маю честь?
— Я — найстарша дочка Олени Річинської. Пане меценасе, я на хвилинку затримаю вас. Мама, — я хочу попередити вас щодо мами. По смерті батька треба було провести деякі фінансові операції на користь родини; мама не має в цих справах зеленого поняття… І це дуже утруднює моє становище. Я хочу просити, щоб ви
— Але ж я теж не маю зеленого поняття про те, що ви зробили? — Зверхній тон найстаршої дочки Олени вже не забавляв, а почав дратувати його. — І взагалі, хто це «ми»… Ви ж весь час висловлюєтесь у множині.
Катерина кинула оком на двері, на вікна, чи не стирчить в них якась небажана голова.
— Я думала, що ви здогадались, в чому справа… Ідеться про залишений татком спадок. Ви ж знаєте, як це робиться… ми, тобто я і ще дехто з рідні — наша тітка Клавда, двоюрідний брат татка отець Нестор Річинський, зараз же після смерті татка визвали нотаріуса. При свідках було стверджено, що все рухоме майно в домі належить мамці. А мама тепер… я не стану приховувати перед вами, — нечесні люди хочуть спекульнути на смерті батька і приходять тепер і, ви розумієте, вимагають, щоб їм віддати гроші, які начебто колись позичав чи брав у депозит батько. Ці спекулянти користаються з того, що в мами слабкий характер, і починають її залякувати докорами совісті, і, коли б ми не наглядали за нею, вона не знати що пороздавала б тим злодіям… Треба умовити маму, що ми зробили правильно, а ті всі, що переслідують її, — це нечесні злодії, спекулянти, і більш нічого. Ви мене розумієте, пане меценасе? — Ми надіємося на вас… Я прошу вас, меценасе, — вона вхопила його за руку й майже пхнула у двері ліворуч, сама залишаючись позаду.
Так званий салон, куди Катерина ввела Ореста, був у золотисто-червоному тоні. На Ореста Білинського зробила приємне враження елегантність простору в цій кімнаті. Крім чорного блискучого рояля, кількох покритих червоним оксамитом фотеликів, столика, який, здається, служив для гри в карти, шафи з кришталем, двох розложистих пальм і картин на стінах, у салоні не було більше нічого. Орест Білинський відразу спостеріг, що «Діти» Антона Монастирського займають собою мало що не цілу стіну. У розміщенні картин, що їх покійний Аркадій, видно, скуповував не так заради змісту, як звучності імені їх авторів, була вишуканість, підказана, безумовно, вродженим почуттям естетики.
«Цікавий чолов'яга був той Річинський», — подумав Орест Білинський, замислившись над тим, що саме могло спонукати його оженитись з такою парафіяночкою, як Олена Ладиків. Нерозумне кохання? Йому стало смішно: а хіба бувають розумні кохання?
Олена стояла, спершись рукою на спинку фотеля.
Її бездоганний профіль позначався на фоні чорного ебану шафи ніжним, як би умовним рисунком. Скидалася на фарфорову фігурку.
Олена якось по-школярському відповіла на його привітання. Здавалося, от-от зробить перед ним кніксен. Тепер, коли вони були сам на сам, час, що їх віддаляв, наче уступився трохи з-поміж них. Олена явно хвилювалась. Орест Білинський переживав за неї. Боявся, щоб не зробила дурниці, якої пізніше соромилася б. Але її хвилювання мимоволі передалося і йому.
— Чому ви так пізно прийшли? — спитала. І саме тому, що від цих слів облилася рум'янцем, Орест Білинський не знав, як йому розуміти її слова: у прямому чи, може, чого доброго, у переносному значенні?
— Не розумію вас, — щиро признався він.
Олена попросила його сісти, сама сіла напроти нього, все ще зберігаючи ту неприродну, немов для позування перед мольбертом чи фотоапаратом, позу.
— Мені ні з ким було порадитись. Я так чекала на вас.
Орест Білинський схилився.
— Я не приходив раніше лише тому, що шанував ваш свіжий біль.
— Ніхто його, крім вас, не шанує, — тихо сказала Олена і приклала мереживну хустину до очей.
— Ви не знаєте, яка я самотня, хоч на дітей нарікати не можна. Вони добрі до мене. Кожна по-своєму.
— З дочками легше, — притакнув їй Орест Білинський, якому щораз ближчою ставала ця безпорадна жінка, хоч і водночас вона щораз більше віддалялась в його уяві від свого прототипа — дівчини з Лісків. — У мене — три сини.
— Так пан меценас мають дітей?
Це недоречне запитання не сподобалося Орестові. Воно прозвучало немов претензія.
— Так, в моєму віці рідко хто не жонатий, а раз жонатий… — усміхнувся очима, бо його губ не видно було з-за бороди. — Коли я після того весілля у Зеленій приїхав на різдвяні канікули, дізнався від тітки Максимовичевої, що ви вийшли заміж. А я там тоді стільки книг навіз…
Олена опустила очі. Сказати йому чи не сказати, що все те її заміжжя було одне непорозуміння? Адже тоді на весіллі у Рузі, коли вуйко Ладик спитав, хто їй сподобався, а вона відповіла «той високий», то саме його, Ореста Білинського, мала на думці. А пізніше погодилась на шлюб з Аркадієм, щоб тільки не робити прикрості своїм добрим опікунам, а трохи й з дурненької надії, що на весілля до неї приїде він — Орест Білинський. Та це все таке давнє, таке розпливчасте, наче затягнене мжичкою, що Олена схильна повірити: всі оті факти стосуються скоріш прочитаного роману, ніж її власного життя.
— Три сини у пана меценаса…
— Так, — зітхнув, — на моє нещастя.
— У мене п'ятеро дочок. Пан меценас бачили їх на похороні, але, певно, не запам'ятали їх.
Орестові Білинському мало не зірвалося з язика, що з однією з її дочок він щойно познайомився.
Олену знову потягло до спогадів, хоч цей бородань з притаманним його вікові черевцем нічим не нагадував худорлявого студента у полотняному піджаку з пом'ятими лацканами. Проте щось з колишнього залишилося у голосі цієї людини, і воно знову побуджувало Олену згадувати Ліски.
О господи, за двадцять п'ять років це була єдина людина, з якою можна було у думках пройтись по знайомих, таких дорогих місцях.
— Я думала, що ви приїдете на похорон моїх опікунів.
Орест Білинський здивовано підніс брови: він? чого?
— Вмерли одне за одним. Через день. І як не дивно — отруїлись грибами.
— Так, знаю. Мені писала про цей випадок тітка Максимовичева. Сам я більше у Лісках не бував.
Олені затамувало подих. А що коли він зараз скаже, що не приїздив до Лісків, тому що там не було її?
Та Орест Білинський не заглиблювався у пояснення. Збирався закурити і шукав очима попільнички.
Олена брела у спогадах далі.
— Ми з Аркадієм домоглися таки, щоб моїх опікунів дозволили поховати на узліссі. Колись вуйко висловив таке бажання. Казав, що коли помре, то щоб його поховали в лісі, а щоб люди не боялись, то на могилі не ставити хреста. Я так і зробила. А пізніше Аркадій мав від єпископа неприємності за те, що могили без хреста. Пан меценас не знають, чи лісництво в Лісках ще існує?